Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

мене, аж поки не зупиняється. Він пригальмовує на вогкій землі між роздвоєним корінням канадської тополі. Я підходжу ближче, і він підстрибує вгору, не вище мого коліна. Потім робить другий стрибок, цього разу — до пояса. М’ячик сягає мені по плече, потім — до рівня голови, і постійно приземляється в тому самому місці, щоразу глибше вгрузаючи в землю. Він стрибає дедалі вище, так високо, що мені вже не дотягнутися, долітає до листя тополі й видлубає між корінням маленьку ямку.

Спів пташок і сорочий тріскіт раптом стихають. Жодного комариного пищання чи дзижчання гнусу. Жодних звуків, окрім гупання м’ячика й стукоту серця в моїй грудній клітці. Вони обидва б’ються дедалі швидше й швидше.

Ще один стрибок — і м’ячик тенькає об якусь металеву поверхню. Приглушений звук, який скоріше нагадує бахкання, з яким хоум-ран[183] попадає в рівчак біля будинку старого містера Ллойда або ж як камінець відбивається від даху автомобіля, припаркованого на Лаверз-лейн. Тенісний м’ячик врізається в землю з такою силою, наче його притягує магніт, а тоді зупиняється й відкочується вбік. На дні ямки, яку він устиг вирити, зблискує мідь. Металічна поверхня якоїсь штуки, похованої під землею. Це мідна кришка на банці з широкою шийкою — в таких банках матусі консервують помідори на зиму.

Тенісному м’ячику не треба більше нічого пояснювати. Я починаю копати, вигрібаючи землю руками, і мої пальці ковзають скляними стінками заритої склотари. М’ячик чекає, поки я опускаюсь на коліна й витягаю з вогкої землі брудну банку, яка за розміром завбільшки з ріпку-переросток. Скло вимазане грязюкою, тож я не бачу, що всередині, але там явно щось важке.

Я починаю відтирати банку за допомогою власної слини, я плюю на футболку, яка й досі волога від цвинтарних розприскувачів і поту. Кришка не відкручується, вона прилипла до банки, розбухнувши від іржі та бруду. Я плюю й тру, поки по інший бік скла не проступає золотистий блиск — це золоті монети з головами мертвих президентів і летючих орлів. Такі самі монети можна знайти, якщо бігти за якимось дурнуватим лепреконом аж до того місця, звідки починається веселка, — звісно, якщо ви вірите в подібну маячню. Банка ємністю в одну кварту[184] так щільно набита золотими монетами, що вони навіть не дзеленчать. Не перекочуються. Вони просто блищать, наче хромовані колеса автівки, яку я куплю, щоб утерти носа Генку з його смердючим ридваном. Вони блищать, наче діамант на обручці, яку я куплю для Дженні в торговельному центрі «Кросроуд». Ось вони, просто в моїх руках, коли — бах!

Замість золотого сяйва — аж зірниці засвітили. Запахло моторною оливою.

Я роблю ще один вдих, і мій ніс вибухає від болю й наповнюється кров’ю. М’ячик розбиває мені носа. Він б’є мене по обличчю, носиться в повітрі, наче розлючений шершень. Він гамселить мене, літає перед очима, поки я намагаюся затулитися від нього важкою банкою, піднімаючи руки до лиця, хоча м’язи вже горять від тягаря золота. З носа тече юшка, я кричу й фиркаю кров’ю. Крутнувшись у багнюці на одній нозі, я стрімголов кидаюся до берега. Так вчать робити скаутів, якщо на них напали оси, — я плюхаюсь у річку й пірнаю під воду з головою.

М’ячик занурюється слідом, але виринає на поверхню й там і залишається — між мною та небом. Дожидає. Важка банка з золотими монетами надійно тримає мене біля каміння на дні річки, і я, набравши повні легені повітря, кочу її дном, просуваючись проти течії. Хвилі відносять м’ячик у протилежний бік, а золото тягне вниз, перекриваючи шлях до сонця й кисню. Я пробираюся на мілину, і, коли мені вже нема чим дихати, а м’ячика ніде не видно, я зринаю на поверхню, аби вдихнути. Один глибокий вдих — і знову пірнаю. М’ячик пливе, гойдається на хвилях десь за півмилі від мене вниз за течією, але точну відстань важко визначити, бо чорну масну кулю майже не видно в темній воді, але м’яч бере мій слід по крові, що тече з розбитого носа, він вистежує мене серед водяного потоку.

Коли повітря знову закінчується, я виринаю на поверхню й гребу до берега, тягнучи за собою золото й намагаючись здіймати якомога менше плескоту. Я шморгаю, втягую кров розбитим носом. Тоді кидаю погляд назад, озираюся через плече й бачу, що м’ячик уже пливе проти течії, неквапливо, наше домашня крячка. Пливе за мною. Черговий раз нехтує ньютонівськими законами.

Обхопивши обома руками банку, повну золота, я видираюся на берег річки. У капцях чвакає вода, а я зриваюся з місця й припускаю в ліс.

Я біжу й на кожному кроці ковзаю капцями по грязюці. Я гойдаюся з боку в бік під вагою банки, мало не падаю, кручуся дзиґою на різких поворотах. Мені болить у грудях, ребра наче впинаються в легені. Щоразу опускаючи ногу, я відчуваю, що от-от беркицьнусь долілиць, і я так міцно стискаю ту банку, що як упаду, то скло розіб’ється й уламки проштрикнуть мені очі й серце. Якщо я послизнусь, то спливу кров’ю на смерть, лежачи тут крижем у калюжі з грязюки, золота й битого скла. А позаду мене вже мчить тенісний м’ячик, обламує гілки й сучки, заходиться тим самим свистом — вжик-брязк, — з яким куля пролітає повз твою голову в джунглях В’єтнаму, як це показують у телепередачах про війну.

Ще один добрячий стрибок — і м’ячик наздожене мене, тож я пригинаюся до землі. Переді мною зогнилий стовбур від канадської тополі, яка зламалася й упала на землю, тож я пхаю важку банку подалі під трухляве коріння, у багнисту западину під перехилений набік пінь дерева. Золото, моє золото, тепер у надійному місці. М’ячик, мабуть, нічого не помічає, бо продовжує летіти за мною,