Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

— Атифом?

— Бачиш? Вона також знала його ім’я.

— Він є моїм улюбленим офіціантом у цьому місці. Не дивуюся, що він і їй подобається. Він мав би керувати кав’ярнею.

— Ні, ти мене не розумієш.

— А нам обов’язково говорити про Карлу?

— Говорити про неї,— прошепотіла вона,— чи думати?

— То ти про неї думаєш? Бо я — ні. Я думаю про тебе і про нас. Чи про те, що від нас лишилося.

Вона спохмурніла, а потім продовжила складати і вирівнювати серветку.

Принесли бан муска і чай. Я спочатку проігнорував їх, але Атиф стояв біля столу, спостерігаючи, тому довелося взяти шматок булочки й відкусити. Він схвально покивав головою і відійшов.

— Це, мабуть, моє покалічене життя, розумієш? — мовила Лайза, виводячи лінії на серветці.

Я розумів. Я чув її історію багато разів. Вона завжди була по-різному однакова, і я завжди хотів почути все ще раз.

— Знаєш, з мене ніхто не знущався, ні. Усе було зовсім не так. Мої батьки — класні. Справді. Це я — паршива вівця. Ти знаєш це.

— Лайзо, ніяка ти не паршива вівця.

— Так, паршива.

— Навіть якщо й так, немає таких недоліків, яких би не згладила любов.

Вона зупинилася, сьорбнула чаю і знайшла інший спосіб розповісти мені те, що бажала.

— Я вже розповідала тобі про парад?

— Не в «Каяні»,— посміхнувся я.— Розкажи ще раз.

— Щороку в нас проводився цей парад до Дня засновників, просто на центральній вулиці. Усі в радіусі п’ятдесяти миль або брали участь, або приходили подивитися шоу. Моя шкільна група теж марширувала на параді, і в нас була така велика баржа...

— Пліт.

— Так, у школи був цей великий пліт, змайстрований нашим батьківським комітетом, який щороку прикрашали по-новому. Одного року мене обрали, щоб сидіти високо на троні й бути центральною фігурою. Темою того року були плоди свободи і баржа...

— Пліт.

— Пліт був наповнений продуктами з місцевих ферм. Я була красунею свободи, уявляєш?

— У тебе, мабуть, був такий самий милий вигляд.

Вона посміхнулася.

— Я сиділа на верхівці, а навколо височіла велика гора фруктів, картоплі, буряків і всього іншого. І потрібно було отак от, по-королівському махати, аж до кінця центральної вулиці.

Вона повільно помахала рукою, обмахуючи пальцями давній чарівний спогад, неначе матеріальну річ.

Атиф знову прибрав зі столу. Він поглянув на мене, ставлячи запитання зведеною бровою. Я підніс руку над столом, повернувши її долонею донизу, і двічі вказав на стіл. Це був сигнал, аби трохи почекати. Він ствердно похитав головою і перевірив сусідні столики.

— Це було щось неймовірне. Начебто велика честь, якщо ти розумієш. Усі так і казали. Усі продовжували нагадувати це знову і знову. Знаєш, як це нервує, коли люди повсякчас кажуть тобі, яка удача привалила.

— Я знайомий з невдачею, але суть ясна.

— Річ у тому, що насправді я такою не почувалася, знаєш? Я начебто була рада, звісно, коли серед інших дівчат обрали мене, хоча деякі з них були набагато вродливіші. І я навіть не робила нічого особливого для того, аби бути обраною. Деякі дівчата застосовували який-небудь підступний трюк. Ти не знаєш, як багато трюків може витягти з рукава дівчина, доки не побачиш, як кілька з них намагаються потрапити на верхівку вантажівки під час параду до Дня засновників.

— Що за трюки? — з надією запитав я.

— Я абсолютно нічого не робила,— провадила вона.— І була здивована так само, як і всі інші, коли мене обрав комітет. Але... насправді я нічого не відчувала. Я махала рукою настільки ж граційно, як Марія-Антуанетта, починаючи п’яніти від запаху тих яблук, що нагрівалися і розпарювалися на сонці, але, дивлячись на всі ті усміхнені обличчя, я взагалі нічого не відчувала.

Стовпи сонячного світла пронизували приглушену напівтемряву мусону над «Каяні». Один промінчик світла пройшов крізь наш стіл і потрапив на її обличчя, ховаючи небесно-блакитні очі в тінь, а губи стали вологими від білого світла.

— Я просто нічого не відчувала,— промовили осяяні світлом уста.— Ніколи. Я ніколи не відчувала, що моє місце там, у тому місті, чи в тій школі, чи навіть у власній родині. Ніколи не відчувала. Ніколи.

— Лайзо...

— Ви такого не відчуваєте,— заявила вона.— Ти і Карла. Ви на своєму місці. І офіціант мені це продемонстрував. Мені нарешті дійшло.

Вона відірвала руки від зіжмаканої серветки і глянула на мене, а на обличчі не було жодних емоцій. !

— Я не така,— стверджувала вона.— Мені ніде немає місця, я нікому не належу. Навіть тобі. Ти подобаєшся мені, Ліне. І це триває вже давно. Але я ніколи не відчувала нічого сильнішого. Ти про це знав? Я ніколи нічого до тебе не відчувала.

У моєму серці завжди стримів ніж при спробі кохати Лайзу. Ножем були також і ті слова, які вона промовила, бо це стосувалося нас обох.

— Люди не належать одне одному,— ніжно сказав я.— Вони не можуть. Це — перше правило свободи.

Вона спробувала усміхнутися. Не вийшло.

— Чому люди розходяться? — запитала вона, шукаючи правду.

— А чому люди сходяться?

— Ти вже став психіатром, відповідаєш запитанням на запитання?

— Справедливо. Добре. Якщо ти справді хочеш це від мене почути, то думаю, що люди розходяться, коли вони не є повноцінною парою.

— Ну,— провадила вона, переводячи погляд на стіл,— а якщо тобі лячно бути з кимсь? Або з усіма?

— Що ти маєш на увазі?

— Останнім часом я почуваюся, неначе знову була обрана комітетом і навіть не намагалася для цього що-небудь зробити. Ти розумієш?

— Ні, Лайзо.

— Не розумієш?

— Незалежно від того, чи будемо ми парою, я знаю, що ти переможеш прокляття і знову піднімешся на ноги. Це те, чим потрібно пишатися, Лайзо. Ти займаєшся улюбленою справою, працюючи з митцями, яких поважаєш. І я буду твоїм другом попри все. Усе гаразд. З тобою все гаразд.

Вона знову підвела очі. Вона хотіла заговорити. Її рот розтулився. Губи почали рухатися, обмануті мерехтливими думками.

— Мені пора,— випалила вона, підводячись.— Готується нова виставка. Новий художник. Він... досить непоганий. Ми відкриваємося за кілька днів.

— Добре. Ми...

— Ні. Я візьму таксі.

— Я швидший за будь-яке таксі в місті,— посміхнувсь я.

— Це правда, і дешевший теж,