Віра Коваль - Остання зустріч очима, Віра Коваль

- Ти чарівно виглядаєш, доню! – похвалив Катерину батько.

- Дякую, татку, - бадьоро відказала та.

- Ти вчасно прокинулася. Ми якраз обідаємо. Трохи підкріпишся і я можу відвезти тебе знову до клініки. Ти ж туди зараз плануєш бігти? – спитав Максим.

- Звісно. В мене поки один маршрут, - вже без посмішки відповіла вона.

- Я заварила тобі чаю з м’яти. Спокій тобі зараз не завадить.

- Дякую, мамусю.

Катерина поглянула в горнятко, яке перед нею поставила мама. В неї перед очима з чаю винирнув листочок зеленої рослинки. Трави…ліс…чаклунка…

- Як я відразу не згадала! От дурепа! – вмить крикнула дівчина.

Осі ошелешено поглянули на Катерину, яка схопилася на рівні ноги і гайнула до сходів.

Катерина влетіла до своєї спальні. Де шукати в першу чергу, дівчина не відала. Тому почала з великої шафи. Там нічого знайдено не було. Розкривши всі шухляди, зневіра знову підкорила душу героїні. Зрештою, Катерина згадала про тумбочку коло ліжка. І аж там, коло особистого щоденника, лежав ланцюжок з якимось невідомим камінням. Вся надія була тільки на нього. Дівчина довіряла цьому каменю так само, як і пророкуванню. Кинувши його в сумку, драпонула назад до вітальні.

- Куди це ти зірвалася? – здивувався Максим.

- Я дещо забула взяти для Артемка, - промовила дівчина і продовжила обідати.