Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

— В них там трикомнатна кватиря.

— Ви ж сказали, що він її в туалеті закрива! — ледве не вигукнув я.

— Хай себе веде, як тра! Це така вредна баба! — мовила бабця. — Нє, вона напевне її сюди притарабанить… Господи, і треба горе таке!

Бабця пішла до себе, а я сидів на ґанку й навіть ногами перестав мателяти. Вийшла мама, ділова й заклопотана.

— Бабця де? — спитала.

— До себе пішла, — мовив я пискляво, щось мені від тієї бабчиної мови кисло стало.

— Я подзвонила татку — їду! Хай уже вам тут бабця їсти зварить.

— Але ж у неї руки трусяться, — сказав я.

— Якось перетрусяться, — мовила по-діловому мама. — Це в неї на людях так.

— А чого на людях? — спитав я.

— Хоче показати, що хворіша за мене, — сказала мама. — А вона ще мене переживе. Зараз приїде таксі — я викликала.

2

Таксі приїхало — і на одного чоловіка в нашому домі поменшало. Але небезпека була не в тому. Як тільки плеснули дверці таксі, я злякано озирнувся. І справді, побачив, що по стежці до ґанку, на якому я сидів, бовтаючи ногами, крадеться бабця з таким понуро-хитрим обличчям, що миттю збагнув: треба тікати, інакше бабця засипле мене своєю злостивою балакучістю. Зіскочив із ґанку й побіг до хвіртки, начебто помахати услід мамі; я й справді замахав їй услід, але куди далі було бігти: світ поза двором для мене не існував, а в дворі чатувала на мене бабця, отож я взяв і пішов стежкою до річки.

— Куди це йдеш? — спитала з двору бабця, прикладаючи до лоба руку дашком. — Ану, вернись!

Я був залишений бабці на виховання, отож послухався, мусив послухатися, хоч серце в мене дзвеніло — ніде було дітися від бабці й від потоку її шипучих слів.

— Куди це хотів іти? — спитала вона, примружившись.

— На річку подивитися.

— Подивитися, щоб утопитися, еге ж? — сказала бабця, і її тоненькі вуста розсунулися.

— Я ж не купатися! — тужливо сказав я.

— Всі ви так кажете. А йдете до річки й топитеся. А я за тебе відповідай перед отою опришкуватою?

— Чого це вам за мене відповідати?

— Бо накинула тебе мені на голову, — усмішка з бабчиних вуст щезла, а очі заблищали. — Бач, як чмихнула! Це щоб тебе не глядіть, їсти не варити, а все перекласти на ці нещасні руки. — Бабця патетично звела руки, вони трусилися.

— Бач як трусяться? — спитала вона задоволено.

— Ну, да, бачу, — кисло повів я.

— Та твоя баба, що до неї вона чмихнула, здорова, як корова, — сказала бабця, показуючи єдиного зуба. — Це вона знарошна.

— Що знарошна?

— Ну, телеграму дала. Ніякого в неї інсульту нема.

— Як нема? — зчудувався я.

— А ти не здогадався? — тоненько спитала бабця. — Ну, де тобі здогадаться: ти ще такий малий! Це вона захотіла, щоб т’а до неї приїхала. Т’а до неї не їздила, от вона й придумала — ніякого в неї інсульту нема.

Бабця підбила нижню, беззубу щелепу під горішню, і рот її запав. Від того ставала смішна й почварна. Але я не сміявся. Сидів на ґанку й бовтав ногами, бо нікуди від бабчиних слововиливів уже не дінуся. Треба було перетривати їх, як дощ.

— Та твоя баба здорова, як корова, — повторила бабця. — Якось вона приїхала до нас, то цілу тарілку картоплі вклала. І п’ять котлет. І добрий шмат ковбаси. І з чверть буханця хліба. І півлітра компоту. "Щось воно все у вас ненаїдне", — каже. А я півкотлетки й ложечку картопельки з’їм, і воно мені наїдне.

Цю історію я чув. Повторювалася завжди, коли бабця заводила мову про бабу Ганю. Повторювалася одними й тими ж словами та з однаковими інтонаціями. Вже знав, як треба реагувати на бабчину злостивість. Треба мовчати. І я мовчав. Сидів на ґанку, як у рота води набрав, дригав ногами й дивився на сад. Був неймовірно запущений, зарослий бур’яном, що підіймався яблуням до гілля — саме в тому бур’яні й водилися вужі й гадюки, що мене жахали, і я нечасто там лазив. Замість паркану наше обійстя оточували щільні зарості бульби, крізь які навіть курка не пролізе, а вуж чи гадюка — запросто! За тими заростями текла біла стежка, по якій інколи проходили люди, здебільшого місцеві п’яниці-нероби, вони до нас забредали "по стаканчик". Склянка для них висіла на штахетині, і вони майже завжди її повертали, коли ж не повертали, мама з ними сварилася, і вони відшукували склянку в одному з логовищ. Мама ту склянку ніколи не мила, та й навряд чи її мили п’яниці — аж сіра була від пилюки. Поки бабця говорила про маму й бабу, я міг спокійно озирнути купи сміття, що вивишалися між річкою й нашою хатою; колись, розказували, на цьому місці була чудова, поросла травою й рум’янком галявина. Але я не пам’ятаю тієї галявини, ані трави, ані рум’янку, пам’ятаю тільки ці купи й бур’ян. Пам’ятаю, що одна з куп була така висока, що я катався з неї на санчатах. Але приїхали якісь сірі дядьки, побачили, що гора до чогось придатна, і зрили її. Після того купи, порослі велетенським бур’яном, стали придатні тільки для кубел п’яниць. Вони забивалися туди й кричали хрипкими, противними голосами, грали в карти, часом приводили якихось розчухраних, нечупарних, червонолицих жінок, і ті жінки кричали разом із ними, до речі, голоси в тих жінок також були похриплі, але більш верескливі. До нас вони діла не мали, хіба позичали склянку, ми не зважали на них також. Інколи в тих бур’янах билися: спалахували хрипкі покрики, щось гупало, тріщало, сипалася лайка — по тому виповзали з куп, розколошкані, помнуті, з чорно-червоними обличчями, і розлазилися хто куди. Тільки раз сюди прискакали на конях міліціонери, і п’яниці дружно кинулися в нашу грузьку, загиджену річку; вони шалено бовталися у чорній твані, по якій розходилися мастильні плями, і жоден із них не втопився, жоден не втрапив до міліції в руки, вони й не хотіли їх ловити, а тільки в такий спосіб полякали.

— Бачиш, яка хитра ота твоя баба, — говорила тим часом бабця. — Телеграму послала. А ця тільки й рада чмухнути. Така вона больна, з пістолетика все диха, в місто лінується вийти, а це чмихнула — тільки курява пішла. І все щоб на оці нещасні руки перекинути. — Бабця знову патетично звела руки, які, без усякого сумніву, трусилися.

У цей час задзвонив телефон. Я радісно скочив, бо це був законний спосіб утекти від бабці.

— Ти куди? — сполошилася та, бо ще не все сказала, хоч говорила поки що, перетасовуючи слова, про одне і те ж.

— Не чуєш — телефон! — сказав я.

— Не чую! — мовила бабця і схилила голову, прислухаючись.

Я ж не став більше чекати й побіг узяти рурку.

— Алло! — мовив я.

Дзвонив татко. Цікавився, чи мама встигла зварити їсти і чи не помру я до його приходу з голоду. Я сказав те, що є: мама їсти не зварила — це збирається робити бабця. А з голоду не помру, бо зовсім не маю апетиту.

Татко про мене турбувався. Йому дуже не подобалось те, що в мене нема апетиту, і пропонував перебитися, поки він прийде, ковбасою з холодильника і голландським сиром. Я ж терпіти не міг вареної дешевої ковбаси і голландського сиру і делікатно про це таткові сказав.

— Передай, що не помреш, — звістила від порога бабця. — Я суп зварю. І не такі помиї, як варить твоя мама.

Я переказав у трубку бабчині слова, пропустивши тільки з чемності мамині "помиї". Татко, однак, цю інформацію зігнорував: все ще міркував, що б мені з’їсти. Була пачка печива, але я печива терпіти не міг; було сало, але я сала в рот не брав.

— Сметана і сир, — нарешті з полегшенням сказав татко.

Сметану й сир я уживав, особливо, коли полити вишневим чи полуничним варенням — іншого варення не їв.

— Не знаю, де те варення, — сказав татко, бо варення це не про нього. — Пошукаєш?

— Пошукаю, — мовив я.

Тоді татко почав давати мені докладний інструктаж, де воно може бути, оте варення; бабця в цей час стояла, відвісивши щелепу — незвідь-чому наша розмова була їй вельми цікава.

— Ти сказав, що я зварю суп? — спитала вона.

Я закивав головою, дослуховуючи інструктаж про варення.

— Тоді я пішла варити. Так йому і скажи.

Я сказав, притому так голосно, щоб бабця почула. Але того не почув, здається, татко; він зробив паузу, вислухавши моє повідомлення, а тоді знову почав оповідати мені про варення, очевидно, зрадів, що знайшлася їжа мені в смак. Сповіщення про героїчний бабчин чин щодо варення супу він знову зігнорував.

Бабця й справді пішла до себе, зрештою, злорічний потік уже вилила, а привід до нового, здається, ще не з’явився. Я подумав, що телефон все ж непогана штука, коли треба втекти від бабці. Загалом, слух у неї був чудовий, але дві речі абсолютно не сприймала: телефонного дзвінка й цвіркунового співу. "Дивно, — сказала якось мені, — у нас так багато було цвіркунів, а тепер чи не виздихали?" — сказала це в той час, коли все навкруги аж дзвеніло від цвіркунового співу, і я засміявся, подумавши, що бабця жартує…

І ось нарешті я сам, і це так чудово, що аж захлинувся від радощів. Нечасто маю таке свято, адже тільки татко в нас приходить і відходить — всі інші постійно є. Я трохи пам’ятаю таткового батька, а мого діда, він був сухий як тріска й постійно ковтав якісь таблетки. Я був малий, а таблетки валялися повсюдно, і діда сварили, щоб він їх не розсипав, бо можу їх наїстися через несвідомість я, що часом і робив. Таткова ж мама, за переказами, була здорова й весела, але сталося так, що вони обоє потрапили в автомобільну катастрофу й загинули — це було тоді, коли мені виповнилося п’ять. Маму мою всі в цьому домі не любили, але коли дід з бабою загинули, найбільше ридала за ними саме вона. Мама ще тоді ходила на роботу, бабця глядіти мене відмовлялася через поганий стан, як вона казала, свого здоров’я, і мене навіть хотіли віддати в садок, про що в домі говорили, як про неминуче зло, і я з жахом думав, як мені тяжко буде в тому садку, адже я такий плохий. Але, на щастя, мама перейшла на пенсію, тобто вже не могла працювати на повстяній фабриці, де стільки куряви, і я залишився вдома. В школу, правда, довелося піти, але я там сяк-так тягнув: на перервах сидів у класі, на уроках був, наче мишка, а після школи чимдуж мчався додому. Був я, однак, круглий відмінник, і вчителі ставилися до мене милостиво… Бабця ж була рішуче за те, щоб мене віддали в садок, вважаючи, що в садку мене чудово виховають, але я, як мені оповідали, надто був хворобливий. Після смерті діда й баби мама пробувала прописатися в бабці, але нічого в неї з того не вийшло — вона вже про це й не заїкалася.