Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Адже така була домовленість. Як її прикінчу, так і грошики мені на стіл.

— Хіба ти для мене це робив? А коли б вона повідомила кого слід?.. Взагалі тобі, Терешку, треба втікати з дому. Так безкарно все це не минеться.

— Ну ось, залякувать мене починаєте. Гроші давайте! — підвищив голос Терешко, помітно роздратовуючись.

— Дам, не поспішай, віддам гроші. Почекати не можеш, наче тітка тебе й справді збирається обдурити.

Софія вийшла до другої кімнати, а через кілька хвилин широка спітніла Терешкова долоня міцно затискувала блискучі монети.

— Тепер можна буде й погуляти. Костюм собі повий пошию, чоботи справлю хромові. А то ж батько в мене, самі знаєте, який жадний.

— Ну, йди, іди. Я зараз не маю часу.

Вирядивши з кімнати племінника, Софія повернулася до Якова. Легкий скрип дверей розбудив його. Кільки секунд він вдивлявся в обличчя Софії.

— Що, не впізнав мене? — спитала Софія, взявши його гарячу руку в свою.— Як себе почуваєш? Краще? Лежи, тут тебе ніхто не зачепить. Я нікого не впущу сюди.

Яків слабким голосом сказав:

— Додому...

— Що ти, Якове? — сполошилася Софія.— Хіба можна? Заб'ють... Коли б я не врятувала тебе біля волості, не побачив би ти світу-сонця. Лежи, Якове. Я догляну за тобою, Я ночі не бпатиму, аби ти швидше одужав.

— Батько... Що з ним?

Софія нічого втішного не могла йому сказати. Але, щоб догодити Якову, вона збрехала:

— Він живий... Зараз ось пошлю до нього служницю дізнатися, як його здоров'я. Ти, Якове, не тривож себе сторонніми думками. Я взяла тебе до себе і нікуди не відпущу, доки ти не одужаєш зовсім. Мені байдуже, що про мене говоритимуть люди. Я вирвала тебе від дезертирів, врятувала життя... Адже так давно, Якове, ми не бачились... Не були з тобою на самоті.

— Навіщо?.. Не треба... Додому...— втомлено й тихо сказав Яків. І вдова замовкла. "Може, дійсно, рано я заговорила з ним про це",— подумала вона, старанно вкриваючи його одіялом.

— З'їв би що-небудь, випив... Хочеш, я дам тобі чарку коньяку або вина. Є в мене шинка, є зерниста ікра... Що тобі дати?

За дверима почувся голос служниці:

— Не можна. Наказано нікого не впускати. Ось я спитаюся хазяйки.

— Матері можна.

До спальні увійшла Македониха. Не вітаючись з багачкою, вона з риданням кинулась до сина.

— Мамо, заспокойтесь. Чого ж плакати?

— Якове... Сину мій... Ослаблу руку поклав на її плече.

— Не треба... Ну, не треба ж... Перестаньте... Ми зараз підемо додому. ^

— Ні, ні... Йому не можна звідси йти,— рішуче запротестувала Софія.— Йому краще, спокійніше перебути цей заколот у мене, адже я і так ледве врятувала його. Це всі люди бачили.

— Дякую вам, Софіє Іванівно, за те, що врятували мого сина, але я мати. Я хочу, щоб син мій був дома. Ніхто його не займе... не допущу... Тільки через мою смерть...

— Навіщо ж через смерть...— посміхнувся Яків.— Ми зуміємо захистити себе. Зберемо бідноту... Аякже... Не зважили ми сьогодні. От і поплатилися за свою помилку. Надалі будемо розумнішими. А додому підемо... зараз підемо.

Яків встав з ліжка, хитнувся на ослаблих ногах, мати одразу підставила своє плече.

— Ти обіпрись на мене. Я міцна... Я витримаю...

— Значить, ідеш, Якове? — спитала Софія, дивлячись на нього.— Я б радила тобі побути в мене.

— Батько лежить вдома, і ти з батьком будеш, ходімо, синку, ходімо. На вулиці тебе ждуть товариші. Там такі браві хлопці підібрались. Вони навіть вночі охоронятимуть нашу хату.

— Дякую вам, Софіє Іванівно,— сказав Яків і поволі вийшов.

Розлючена Софія навіть не провела їх. Стоячи біля вікна, вона бачила, як слобідські хлопці підставили Якову свої могутні плечі.

Вдова дивилася їм услід. Губи її тремтіли, обличчя стало блідим від злоби й гніву, що душили її. Як вона докоряла собі в цю хвилину за той нестримний порив, коли, рискуючи бути побитою дезертирами, кинулась до нього на виручку. Краще б убили вони його. Адже все одно тепер він, мабуть, ніколи більше не прийде до неї. В цьому Софія переконалася ще раз і, здається, остаточно. Тому така шалена злоба розливалася по кожній її жилочці, затьмарюючи розум, запалюючи примружені очі страшною люттю.

Не захотів Яків залишитися в неї, і ніякі залякування не спинили його. Пішов. І нічого зараз не могла вдіяти Софія. Коли б навідався до неї Терешко! Вона б озолотила його, навчила його. Але він не скоро прийде. Він одержав гроші і зараз, мабуть, пиячить де-небудь з своїми друзями...

"Навіщо... Ой, навіщо я врятувала його? Для кого? Для чого?" — і, кутаючись у квітчасту шаль, Софія ходила по кімнаті, мов неприкаяна.

Раптом погляд її спинився на марлі і пляшечці з йодом, що лишилися після перев'язки ран. Схопивши все це жужмом, вона викинула за вікно. Розбилася пляшечка, а біла марля, зачепившись, повисла на пухнастих гілках жовтої акації, що вже розпустилася. Софія так різко зачинила вікно, що задзвеніли шибки, потім рішуче підійшла до буфета, налила собі бокал вина.

— За його смерть! — і випила до дна.

63

Вузенька лісова дорога губиться в буйних заростях ліщини. Поміж нею густо ростуть фіалки, барвінок, ряст, зустрічаються цілі острівки ароматних конвалій. Листяний ліс зараз сповнений пташиного співу. Іволги змагаються з щиглями. Перестрибують з гілочки на гілочку непосидячі синиці, діловито вистукують у кору завжди заклопотані дятли. Туркочуть на вершинах високих дерев горлиці, а з кущів підліска линуть перші, не дуже дзвінкі й ще не певні трелі солов'їв.

На лісовій дорозі з'явилися слобідські молодиці. Марина Сукачова вела за повід коня, а Базаліїха, сидячи в сідлі, підтримувала дівчину в захисній гімнастьорці і чорній спідниці, прикривши її плечі хусткою.

— Дихає? — спитала Марина. Вершниця ствердно кивнула головою.

Виїхали на схрещення трьох доріг. Одна з них вела до слободи, друга — до хуторів, третя — вузенька, що звивалася між ліщиною,— до лісникової сторожки. На цю вузеньку дорогу і звернули молодиці.

Незабаром з лісової гущавини виринула лісникова хата. Не встигли наблизитись до садиби, як назустріч їм вийшов озброєний берданкою Мефодій.

— Ласкаво просимо, дорогі гості,— сказав він веселим голосом, і обидві молодиці догадалися, що Мефодій, очевидно, вже прикладався до чарочки.— А де ж ви такого коня дістали? Невже подарувать його мені збираєтесь?

— Що ти, Мефодію, хіба не бачиш?

— Хто така? Що з нею? — спитав лісник.

— Притулок дай людині.

Пильніше глянувши їй у обличчя, Мефодій пізнав Ніну Черкащину.

— З нашим Яковом бачив її в лісі.— Не розпитуючи більше ні про що, вій почепив на плече берданку, взяв на руки непритомну дівчину, поніс її до сторожки.— Ви, жіночки, про це нікому ні слова... Кажуть, у слободі таке робиться...

— Розуміємо.

Ніна не розплющувала очей. Тільки зараз помітили молодиці на шиї в неї червоно-лілові смуги від пальців.

— Хтось душив,— сказав Мефодій, дивлячись у зблідле дівоче обличчя.— Де ви її знайшли?

Розповідати почала Базаліїха:

— Вранці кажу я Марині: "Ходімо,— кажу,— Марнію, до бору соснові шишки збирати". Вона відповідає: "Ходімо". Взяли ми мішки та й пішли до лісу. Ранок теплий. Сонечко світить, пташки співають. Ідемо, розмовляємо між собою про те, про се, коли раптом чуєм, немовби десь людина застогнала. Я глянула на Марину, Марина — на мене.

— Разом почули стогін,— не витримала Сукачиха, якій теж кортіло розповісти про незвичайну подію.— Отож дивимось ми одна на одну,— це правду каже Базаліїха,— дивимось і думаєм: "Може, якийсь рибалка на своїй душогубці перекинувся та й кличе людей на допомогу". Підбігли ми до річки. Ніякої душогубки не видно, а по той бік, недалеко від берега, під сосною дівчина лежить. Базаліїха мені й каже...

— Я їй і кажу,— продовжує жінка перебиту розповідь,— ой Марино, кажу, поглянь, та вона ж лежить мов нежива. А тоді чуємо, кінь заіржав. Думаєм: "Що б це значило?" І нікого піде не видно. Перейшли ми з Мариною через місток та одразу до дівчини, почали її термосити. Розплющила вона очі, глянула якось нестямно і знову очі закрила. Одлягло від серця — все-таки жива, слава богу. Я тоді й кажу Марині: "Ти, Марино,— кажу,— посидь тутоньки, а я піду подивлюся, чий же то кінь там ірже".

— Вірно. Вона пішла, а я все біля дівчини клопочуся.

— Бачу, стоїть осідланий кінь не прив'язаний, піймала я його, привели до річки, а потім через місток переїхали, та оце й потрапили до твоєї сторожки. Так, кажеш, з Яковом її в лісі бачив?

— Ось що, молодиці, я вийду з хати, а ви її роздягніть, укутайте в тепле одіяло. Тіло натріть добре самогоном. Оце в пляшці тут первак. Вона отямиться...— і Мефодій вийшов на подвір'я.

Мефодій випадково дізнався про повстання дезертирів, знав і про те, що Македониха, всупереч бажанню Софії Ізарової, забрала Якова додому і зараз біля Македонового двору стояли озброєні вартові. Мефодій зібрався було провідати Македонів, та оця незвичайна подія примусила його трохи затриматись.

На ґанок вибігла Базаліїха, і з виразу обличчя, з її сяючих очей лісник зрозумів, що з Ніною все гаразд.

— Отямилась. Хоче з тобою говорити.

Мефодій зайшов до хати. Ніна лежала в ліжку, вкрита одіялом, поверх якого молодиці поклали ще й кожуха. Щоки в неї порожевіли, але очі світилися нездоровим, гарячковим блиском і голос був слабий, тихий, паче невидима сила здавлювала їй горло, заважаючи розмовляти.

Ніна тримала в руці мокрого листа, знайденого молодицями в кишені її гімнастьорки, і зараз той лист вона простягнула лісникові.

— Яків писав... Треба до Грайворона... воєнному комісарові... Зможете?

— А чому ж ні? Повітове місто добре знаю. Передам. Якщо наш Яків листа писав, значить, треба, щоб цей лист потрапив куди слід.— І, не знімаючи берданки, він сховав той лист собі за пазуху.— Ви тут, Марино, господарюйте, доки я повернусь. У печі в мене глечик молока і горнятко з пшоняною кашею. Нагодуйте, догляньте її, а я поїхав.

Мефодій вийшов з сторожки, по-молодецькому скочив на осідланого коня і помчав вузенькою лісовою стежкою до битого шляху.

54

Вранці люди з сусідніх сіл і хуторів, ідучи на базар, з цікавістю позирали на Македонову хату, біля якої стояли озброєні вартові.

Подорожні зупинялися, розпитуючи, що трапилось, і вартові охоче розповідали про вчорашній заколот.

— Може, і на базар не варто йти? Може, всі крамниці зачинені?

— Чому зачинені? Повинні торгувати.