Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Це вже цікаво.

— Що саме?

— Чи існує книга, про яку ви мрієте?

Безглузде запитання: таких книг десятки. Хоча, до речі…

— Є така.

— Зайдіть завтра у Будинок книги.

— І що буде?

— Щось неодмінно й буде.

Тепер Дан посміявся — із чемності: чесно кажучи, жарту не зрозумів, складно жартує дівчина Оля, не збагнути цього розумом бідному жонглерові.

А тим часом пора вставати, пора робити зарядку, пора відчиняти навстіж вікно, впускати у напівтемну кімнату холодний і сирий ранок. Ох-ох-ох, гріхи наші тяжкі, нехай буде проклятий той, хто вигадав слово “режим”, яке аж скрегоче залізом.

Однак підвівся, зробив, відчинив, впустив. Умився, посмажив яєчню. Що за життя: ввечері — яєчня, вранці — яєчня. Друг Коля радив:

— Одружуйся, Дан, неодмінно одружуйся, але бери дівчину з кулінарного технікуму з обіднім ухилом. І найкраще— сироту дитбудинківську. Вона на тебе молитися буде, пилинки здуватиме, а вже від’їсися…

Люська, Колина дружина, готує дуже смачно, але у неї є старенька “сталева” мама, з якою Коля перебуває “у стані війни Червоної і Білої троянди”. Так він сам каже, користуючись напівзабутими шкільними знаннями. Хоча ні він, ні “сталева” мама нічим не нагадують цю квітку. Хіба що шипами.

А яєчня — то вершина кулінарної думки Дана. Учора під час розмови він раптом спохопився:

— Ви ж з роботи. Голодні, мабуть?

Вона засміялася:

— Дуже.

— Я зараз приготую. Тільки, крім яєць, у мене нічого немає їсти…

Наче якби у нього виявилося м’ясо, то він негайно печеню чи біфштекс створить! Але Оля не ламалася.

— Мені дуже до вподоби яєчня. Смажте. Коли-небудь потім я прийду раніше і наготую різних смачних страв.

Прекрасна перспектива! Дай, грішний, любив смачні страви, та ще й натяк Олі на “потім” — він чогось та вартий?

Їли із сковорідки — гарячу, що потріскувала, плювалася жовтим маслом, дзвінко хрумкали редискою — ще пустотілою, весняною, привезеною на московські ринки вусанями з півдня, запивали “Мукузані”, що трошки підкисло, виявленому в холодильнику, хоча за всіма відомими Дану світськими правилами червоне вино аж ніяк не пасувало до їхньої нехитрої їжі. Та й яка різниця — пасувало чи ні? — якщо їсти хотілося неймовірно всупереч здоровому глузду. Ну з Олею все зрозуміло, вона щойно з роботи, обідала давно, а Дан усього за годину до побачення залишив затишну їдальню неподалік від циркового главку, де, здається, від’ївся за весь день своєї біганини. А може, почуття голоду — річ заразна? Чи чаклунка Оля здатна випускати невідомі науці флюїди, які змушують Дана відчувати те ж, що й вона, хотіти того ж, що й вона?

Чаклунка… Рідкісна у нинішній час професія. Далеке середньовіччя, час розквіту чародійства і чаклунства однак призвели до захиріння цю могутню професійну касту. Одна найсвятіша інквізиція дуже добре постаралася і досягла успіху в тому. Та от з’явилася все ж одна — з тих, що нині вимерли, пробує свою забуту могутність на звичайному радянському жонглері. Виходить? Щось не швидко…

Згадав ще: виходили з дому, проводжав він її до тролейбусної зупинки, запитав — швидше з чемності, ніж за усвідомленим бажанням — про наступну зустріч. Отримав лаконічну відповідь:

— Здзвонимося.

— Я — вам?

— Ні, я — вам.

— Я буваю у студії з десятої до другої щоденно.

— Подзвоню.

— Коли? — звичка вимагала наполегливості.

— Завтра чи позавтра.

— Шкода, що вдома немає телефону: сидів би і чекав дзвінка, нікуди б не ходив, навіть шию не мив би…

— Шию — це найголовніше… А вам що, не ставлять телефон?

— Обіцяють.

— Обіцяного три роки чекають, пам’ятаєте?

Прикинув у думках, засміявся:

— Якраз три роки і минуло.

— Значить, поставлять.

— Коли?

— Завтра чи позавтра.

Одноманітна дівчина Оля, вже вдруге за шаблоном відповідає.

— Хотів би повірити…

— А ви вірте мені. Я ж чаклунка.

Та яка, в дідька, чаклунка! Голився у ванній, дзижчав “Харковом”, аналізував від нічого робити. Хто вона — Оля? Відповідь — ніхто. Не знає він про неї анічогісінько: ні професії (якщо не вважати її чаклунства), ні адреси, ні як її по батькові, ні прізвища. Якщо за анкетою, то ні віку, ні сімейного становища, ні національності, ні приналежності до військової служби. Хоча останнє і знати ні до чого. А її вдача? Відповідь — ніяка. Не виявив вій у ній вдачі, не відкрилася вона ні в чому. Інтереси? Невідомо. Звички? Таємниця. Уподобання? Імла. Ось яєчню з’їла, та ще натякнула, що готувати може. Чаклунка — кулінар за сумісництвом на півставки. Ну, і до книжок з пієтетом ставиться — це вже приємно. А ще що? Відповідь — нічого більше. Таке собі середньостатистичне невідоме у спідниці. Середньогарненька, середньобалакуча, середньовесела, середньожвава. А може, і справді вона із середніх віків? Ідіотський каламбур, треба буде Колі його подарувати, він збирає — для усіляких застіль: а раптом удасться до місця вкинути.

Отже, середня.

Вимкнув бритву, побризкав фізіономію лосьйоном, подивився на себе в дзеркало: хлопець як хлопець, козак, орел хоробрий. Чи навпаки, не пригадати. Коля скаже:

— Таких, як ми, двоє на мільйон. Цінуй себе, старий, на дрібниці не розмінюйся.

Коля, звичайно, помре не від скромності, але в середньому— знову “в середньому”! — він має рацію: чого ти зачепився за що середню дівчину? Ну, припустимо, не він зачепився, а вона за нього: хто кому дзвонить? Гей, Дан, хоч сам перед собою не хитруй: ось якби ти мав номер її телефону, то з ранку диск накручував. А учора: тільки-но вахтер покликав, рвонув з манежу так, що мало Тіля з ніг не збив.

Щось тут є незрозуміле — і в її