Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

треба добре відзначити. Ворони-окотоки не вбили Нічного Орла. В такий день треба мати добре серце. Чим найкраще вшанувати пам'ять Білого Вовка? Тим, що ми подамо воронам-окотокам руку на добру згоду…

— Минулої ночі вони хотіли на нас напасти, — застеріг збоку чийсь голос.

— В такий день треба розвіяти ненависть, роззброїти гнів. Ми зазнавали від них тяжкої кривди, це правда, але не раз завдавали їм нищівної поразки…

— А Ракстон? Він сидить у них.

— Якщо два племені чесно прагнуть згоди, немає сили, яка б могла їх зупинити. Мир знешкодить Ракстона! Може, хтось проти цього? Ніхто не обізвався.

— Всі за мир?

— Так, так, усі, — відповіли воїни хором.

На світанку Крокуюча Душа вирядив на південь посланця на бистрому коні, з дорученням знайти табір ворон-окотоків та переказати їхньому вождеві наш намір укласти з ними мирну угоду. Посланець також повинен був віддати вождеві символічний дарунок — пачку тютюну-кінікінік. Більшість воїнів обрала для цього доручення Орлине Перо.

Наш табір залишився на тому самому місці над річкою Молочною, але ми посилили оборону. Важко було вгадати, яку відповідь дадуть ворони.

Відповідь була якнайкраща. На п'ятий день повернувся наш посланець і привіз від їхнього вождя як запоруку миру пачку американського тютюну, загорнену в рожевий папір. Це був цінний подарунок. Посланець, складаючи звіт старшинам, докладно розповів про все, що бачив у таборі ворон.

— Я трохи знаю їхню мову, — казав він, — і я добре бачив, що багато воїнів ворон прагнуть миру з нами.

— А там був Ракстон?

— Був. Але ворони дуже його не люблять.

Він частує їх горілкою і підбиває красти коні, отак, як торік. Обіцяє їм великі прибутки.

— А може, вони його послухають?

— Вже ні. Красти коні стає дедалі тяжче. П'ять днів тому ворони переконалися в нашій пильності. Це була добра наука. Вона далася їм взнаки.

— Отож, що вони зроблять з Ракстоном?

— Хочуть його прогнати. Навіть напевне проженуть. Вони пропонують зустрітися з нами на півдорозі, біля великого закруту Черепашкової річки, і там випалити люльку миру.

— А ти ж був пильний? — вождь прошив посланця гострим поглядом. — Чи ти звертав увагу на все, чи стежив за виразом їхніх очей, чи прислухався до кожного шепоту? Чи не дав себе ввести в оману? Можеш ручитися, що ворони не готують нам підступу, а щиро прагнуть миру?

— Я був пильний, прислухався до всього. Ворони прагнуть миру.

— Гаук, гаук! — висловили своє задоволення воїни.

До великого закруту Черепашкової річки було півтора дні дороги. Ми прибули туди наступного вечора. Ворон ще не було. Ми знайшли над річкою широку луку, на якій могли вміститися два людні табори, на відстані один від одного. Цього разу ми менше дбали про безпеку, а більше про воду, паливо та пашу для коней.

Наступного ранку вартові на південному пагорку повідомили, що наближається велика група людей. Ворони-окотоки під'їжджали дуже спокійно й організовано, наче нас, їхніх споконвічних ворогів, зовсім не було поблизу. Але нас вразила одна важлива деталь: всі ворони — чоловіки, й жінки, і навіть діти — були одягнені по-святковому. Обличчя у чоловіків були розмальовані різними фарбами, на головах — орлині пера. Деякі вславлені воїни одягли довгі султани з пір'я. Отаким святковим убранням ворони намагалися підкреслити урочистість зустрічі, виявити свою пошану до нас. Ця чемність з боку наших недавніх ворогів дуже нас тішила і сповнювала гордістю.

Міцний Голос таємно подавав мені знаки за спиною батьків, так щоб ніхто не бачив, і, коли я підійшов до нього, шепнув мені на вухо:

— Ану, ходім до них!

— До ворон? — злякався я.

Нам суворо заборонили підходити до них, поки воїни не виконають обряд урочистого привітання та не випалять спільну люльку миру..

— Не до них самих, — пояснив брат. — Підійдемо тільки ближче. Підеш?

— Піду.

Чи було з учорашнього дня двоє щасливіших хлопців серед усіх чорноногих, ніж Міцний Голос і я? Те, чого ми так палко прагнули, здійснювалось: вже не буде між нами кровопролиття, ніщо не стане на перешкоді нашій дружбі з Чорним Мокасином.

Який це був гарний ранок! Перепілки в кущах над річкою підпадьомкали так весело, як ніколи. Вітер був тепліший, ніж будь-коли. З учорашнього дня ми наче вперше помітили, що в преріях стільки квітів та що вони такі барвисті! Аж голова паморочилася від їхніх пахощів.

Ми непомітно вимкнулися з табору. Всі пильно стежили, як під'їжджають ворони. Вождь Крокуюча Душа для привітання вирядив назустріч їм посланців, що мали вказати гостям місце для табору на протилежному кінці луки. Незабаром гості вже ставили там намети й напували в річці коней.

Прихилившись, ми побігли між пагорками, що височіли над долиною Черепашкової річки. Пагорки хутко заслонили нас від чужих очей. Тепер ми вже могли йти не криючись.

— Дорослі, — заявив брат, — часом роблять багато дурниць, але потім усе надолужують. Отак, як зараз!

— Але є й такі дорослі, які ніколи не роблять помилок, — висловив і я свій погляд.

— Нема таких! — брат енергійно похитав головою.

— Є, даю тобі слово.

— Нема. Може, вождь Крокуюча Душа?