Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

сутінках неголосно переспівувалися нечисленні пташки, десь скинулася чимала рибина, зграйка диких качок виплила з очерету, прямуючи до протилежного низького берега.

Стежина у верболозі привела козаків до торговельної слободи. Вона тулилася з протилежного боку пагорба, на якому височів дубовий тин із приземкуватими квадратними баштами — Кремлядь, резиденція кагана.

Слобода являла собою маленьке селище, обнесене загорожею у півтора людські зрости заввишки. Біля воріт стояли двоє вартових у гостроверхих шапках-малахаях[44], зі списами та дерев’яними щитами. Вони підозріло оглянули прибулих та навіть спробували обшукати їхні наплічники. Але два срібні кружальця місцевих грошей, що їх Іван вклав у долоню кожному, втамували службовий запал охоронців. Молодший вказав шлях до заїжджого двору. А під ніс пробурчав, що гості якісь занадто чисті та вдягнені в усе нове, як на далеку дорогу, та й краму при них замало, і топірці якісь нещербаті…

Заїжджий двір виявився простою великою хатою, збудованою у зруб. Віконця затягували бичачі міхури, що ледь пропускали світло. Тут було порожньо, пахло чимось кислим та пліснявим. Господар, невисокий русявий товстун, вовтузився у темному кутку, відгородженому якоюсь кривою подобою шинквасу. Він непривітно зиркнув на гостей і запитав, чого їм треба. Почувши, що вони торгові люди і прибули до самого володаря Невса, шинкар відповів, що з дня на день кагана очікують зі ставки богдихана. Наразі гості можуть зупинитися у нього. Названа платня, вочевидь, добряче перевищувала звичну. Але Іван, не торгуючись, виклав на шинквас дев’ять монет — за три дні наперед. Господар повів їх до тісної комірчини в кутку хати, де між піччю та зовнішньою стіною був облаштований дерев’яний настил, на якому доводилося спати покотом. Піч сьогодні ще не топили, тож у комірчині було вогко.

Козаки відмовилися від учорашньої холодної каші, запропонованої їм на сніданок, і вирушили до Відьминого пагорба. Довкола резиденції Невса відчувалося якесь пожвавлення. Тут і там стояли невеликі гурти чоловіків, про щось притишено перемовляючись. Проходили наряди варти в однакових довгих каптанах та малахаях. Жінки намагалися закликати з вулиці додому малечу, а нечисленні продавці-рознощики квапилися збути свій товар — пиріжки та бублики — і теж поспішали по домівках. Ближче до вхідної башти натовп щільнішав. Ось перекинутим через рів ланцюговим мостом, що вів до брами, пройшли дорого вдягнуті товсті люди у високих, немов відра, хутряних шапках та критих парчею або оксамитом шубах. Вочевидь, вони сподівалися потрапити досередини, але ворота лишалися зачиненими. Бояри ні в сих, ні в тих переминалися на вузькій смузі землі між стіною та ровом під насмішкуватими поглядами простолюду.

Дослухаючись до розмов навкруги, козаки зрозуміли, що невдоволення городян спровоковане несподіваним наказом дружини кагана, Суї. Вона зажадала, всупереч усім традиціям, щоб вільні люди поряд зі смердами відбували трудову повинність на спорудженні нового наплавного мосту. Ним от-от мав повернутися Невс. Напередодні гонець саме привіз звістку про його швидке прибуття. Володарка також вимагала, щоб бояри зібрали Невсові бакшиш-подарунок — гроші, хутра, коштовності. Натовп ремствував на нечувані раніше побори й тягла.

На трьох чисто вбраних чоловіків перехожі поглядали з підозрою. Проте моксельці були занадто заклопотані своїми справами, аби зараз присікуватися до чужинців. Звідкись, з-під самісінької брами, пролунав заклик, щоби Суя з’явилася на ганку свого терема й пояснила, за яким правом віддала такий наказ. Вимогу враз підхопив натовп. У ворота полетіли каміння та грудки. Бояри поквапилися перейти за ріг стіни, але одна грудка таки збила боброву шапку з останнього, хто підібгавши поли залишав зону обстрілу. Шапка так і лишилася лежати у грязюці під стіною. На заборолі[45] вежі з’явилися лучники. Вони наставили стріли на людей унизу, але ті у запалі не звернули на те уваги. Тоді міст раптом підняли, а з вежі вдарив неприцільний залп упівсили. Скрикнули поранені, та ніхто не впав. Одна зі стріл встромилася у землю за півкроку від чобота Олега. Іван наказав усім відходити.

Раптом у натовпі почав кричати якийсь худий чоловік у лахмітті, вказуючи на гай оддалік. Він аж заходився лементом, дряпаючи собі груди, впав горілиць у багнюку, на губах виступала піна. Спочатку було складно зрозуміти, чого вимагає чолов’яга. Але Мстиславові таки вдалося розібрати, що юродивий закликає послати когось із городян в осиковий гай до віщуна, аби він відповів, чи припаде до вподоби Чорнобогові наказ Суї.

— Здається, на сцені з’являється наш шаман, — зауважив Олег.

У натовпі тим часом спалахнула суперечка. Бояри повернулися на вигін перед ровом, намагаючись перебрати ініціативу у формуванні делегації до віщуна на себе. Юродивий раптово припинив свою істерику й тихцем прослизнув у напрямку слободи. Олег поглядом показав побратимам, що простежить за ним.

Не доходячи до слобідських воріт, юродивий шугнув у кущі і ледь помітною стежиною подався вниз, до берега. Олег обережно скрадався за ним, орієнтуючись на шарудіння верболозу. Раптом звуки ходи стихли. Характерник миттєво вкляк, дослухаючись. Почулася розмова. Спочатку — знайома скоромовка юродивого:

— Прийдуть, вже йдуть вони до твоєї хижі, щедрий мій віщуне!

Тоді низький розважливий голос:

— Добре попрацював, блаженний. Тримай, ти ще, можливо, знадобишся мені. Коли ж я отримаю те, на що сподіваюся, мені вже ніхто не буде потрібний… — він різко увірвав себе, ніби шкодуючи, що сказав зайве.

Олег споглядав цю здибанку з невисокого обриву. Чоловіки розмовляли внизу, біля самої води. Почувалися вони тут у цілковитій безпеці, бо геть не крилися. За мить юродивий, брязнувши грішми у кишені, рушив униз течією, а його співрозмовник — високий, темний на виду та худий чоловік — у протилежному напрямку, до гаю, що виднівся оддалік. У руці шаман тримав важку, загострену з обох кінців, патерицю. Час від часу він