Роберт Льюїс Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

кімнати, де усамітнилась Елізабет. Почувши його, я все збагнув, руки в мене опустилися, всі м’язи тіла заціпеніли; я відчував, як кров пульсує у венах, а кінцівки мої тремтять. Цей стан тривав лише мить; крик повторився, і я метнувся в кімнату…

О Боже! Чому ж я не загинув тоді! Навіщо я зараз тут розповідаю про загибель моєї надії і найчистішої на світі істоти! Вона лежала поперек ліжка, бездиханна й нерухома; голова її звисала вниз, бліді й спотворені риси обличчя були наполовину затулені волоссям. Куди я не йду й що не роблю, скрізь я бачу перед очима безкровні руки та безсиле тіло, покинуте вбивцею на шлюбному ложі. Як я міг після цього і далі жити? О ні! Життя вперте й чіпляється за нас то міцніше, що дужче ми його ненавидимо… На хвильку я втратив свідомість і впав на долівку.

Коли я отямився, мене оточили мешканці готелю; на їхніх обличчях відбився жах, але це було тільки жалюгідним віддзеркаленням моїх почуттів, що роздирали серце на клоччя. Я втік від усіх і повернувся до кімнати, де лежало тіло Елізабет — моєї коханої, моєї дружини, ще недавно живої і такої любої та гідної кохання. Поза, в якій вона лежала, змінилася; тепер вона лежала прямо, голова покоїлася на руці, а на обличчя та шию накинули хустину; можна було подумати, що вона спить. Я кинувся до неї та пригорнув, але дотик до мертвого й холодного тіла нагадав мені, що я тримаю на руках не ту Елізабет, яку так ніжно кохав. На шиї в неї чітко виднілися відбитки смертоносних пальців демона, і дихання вже не зривалося з її вуст. Схиляючись над нею в безмежному відчаї, я випадково роззирнувся навкруги. Вікна кімнати раніше були запнуті фіранками, а тепер я зі страхом побачив, що кімната залита блідо-жовтим сяйвом місяця. Віконниці були розчахнуті; неможливо описати жах, що я відчув, коли побачив у відчиненому вікні ненависну мені страшну постать. Обличчя чудовиська було ще дужче спотворене посмішкою; здавалося, від знущався з мене, своїм диявольським пальцем показуючи на труп моєї дружини. Я метнувся до вікна і, вихопивши пістолет, вистрілив; але він устиг ухилитися, підстрибнув і швидко, мов блискавка, пірнув ув озеро.

На постріл із пістолета в кімнату збігся натовп. Я показав напрямок, у якому щезло чудовисько, і ми кинулися в погоню на човнах; ми кидали сітки, але все було даремно. Після декількох годин пошуку ми повернулися, втративши будь-яку надію; багато хто з моїх супутників уважав, що це все витвір моєї уяви. Зійшовши на берег, вони продовжили пошуки на суші, розділившись на групи, які в різних напрямах стали обшукувати ліси та виноградники.

Я хотів супроводжувати їх і відійшов недалечко від дому, але моя голова паморочилася, я пересувався як п’яний і нарешті впав, цілковито виснажений; очі мої застелила пелена, а шкіру сушила гарячка. В цьому стані мене занесли в дім та поклали на ліжко; я заледве усвідомлював, що трапилося; я окинув поглядом кімнату, немовби шукаючи чогось, що загубив.

Минув деякий час, і я підвівся й інстинктивно дістався кімнати, де лежало тіло моєї коханої. Навкруги стояли жінки-плакальниці; я припав до тіла моєї коханої та приєднав до їхніх сліз ще й свої, ще гіркіші сльози; весь цей час мені нічого не спадало на гадку, думки перескакували з предмета на предмет, у них смутно зринали згадки про мої нещастя та їхню причину. Я тонув у якомусь океані страхіть. Смерть Вільяма, страта Жустини, убивство Клерваля і нарешті моєї дружини; навіть у цю мить я не мав певності, що останнім із моїх близьких, які ще залишилися в живих, не загрожує небезпека злісного диявола; можливо, мій батько саме в цю хвилину пручається в його смертельних обіймах, а Ернест уже лежить мертвим біля його ніг. Ця думка змусила мене тремтіти і пробудила до дій. Я скочив на ноги і вирішив чимшвидше повернутися до Женеви.

Оскільки неможливо було дістати коней, я був змушений повертатися додому озером; але дув зустрічний вітер, і лило як із відра. Був ранок, заледве почало світати, і до ночі я сподівався доїхати. Я найняв людей веслувати і сам узявся за весло, оскільки фізична праця завжди полегшувала мої душевні страждання. Але зараз надлишок горя і вкрай схвильований стан робили мене неспроможним до фізичних зусиль. Я відкинув весло, схопився руками за голову та дав волю похмурим думкам, що купчилися в моїй голові. Достатньо мені було роззирнутися, як навкруги я бачив пейзажі, знайомі мені зі щасливіших часів: усього лише напередодні я милувався ними у товаристві тієї, яка зараз стала тільки тінню та спогадом. Сльози лилися з моїх очей. Дощ на деякий час припинився, і я побачив риб, які плавали у воді, — як тоді, раніше, коли на них дивилася Елізабет… Ніщо не викликає в людини таких болісних страждань, як різка несподівана зміна. Сяяло сонце чи згущувалися хмари — ніщо не могло постати переді мною в тому ж світлі, що недавно. Почвара забрала в мене будь-яку надію на майбутнє щастя; ніколи ще не було на землі істоти, нещаснішої за мене; жодна людина не переживала таких страховинних подій.

Але навіщо ж так детально зупинятися на епізодах, що йшли за моїми нещастями? Розповідь моя й так наповнена жахіттями; я досяг їхньої межі, й те, що я розповім зараз, можливо, виявиться нецікавим для вас. Знайте, що мої близькі були позбавлені життя одне по одному. Я залишився одинцем. Сили мої були виснажені; і я можу лише частково розповісти вам кінцівку страшної історії. Я прибув до Женеви. Я зустрів батька й Ернеста ще живими, але першого розчавила тяжка новина, яку я приніс. Я бачу його як зараз, доброго і поважного старенького. Невидющі очі його блукали у просторі, оскільки він утратив свою найбільшу радість — свою Елізабет, що значила для нього більше, ніж рідна донька — кохана безмежно, всією любов’ю, на яку тільки здатна людина на схилі літ, коли залишається мало прив’язаностей, бо тим міцніше вона чіпляється за останні. Нехай ще і ще раз упаде прокляття на диявола, що звалив нещастя на батькову сиву голову, прирікши його на повільну та сумну загибель! Він не міг жити після всіх жахів, які нас спіткали; життєві сили його вичерпувалися; він вже не вставав із ліжка і за декілька днів помер просто в мене на руках.

Що сталося тоді зі мною? Не знаю; я втратив