Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Куди?
— Зі мною і навколо мене стільки всього відбулося, що не зрозумію я тепер, як жити й що далі робити. А знати треба, без цього не можу. Хочу глянути на все здалеку. Може, там, куди йду, зрозумію, що робити. Може, чекає на мене там те, чого шукаю? Піду подивлюся.— І трохи згодом Дата Туташхіа додав:— Мордухаю-друже, треба мені, і неодмінно сьогодні, десять тисяч. Якщо не вернуся — плакали твої грошики; а як тебе живим не застану — оддам Ісакові. А як обидва живі будемо,— неодмінно поверну, ти ж мене знаєш.
Сліпий Мордухай мовчки встав, узяв костура і, вернувшись через чверть години, поклав перед Датою Туташхіа гроші.
Іраклій Хурцідзе
— Того ранку після нічної гулянки я сидів у своєму кабінеті й гортав газети. Але рядки розпливалися, голова розколювалась, і я нічого не тямив. Найпростіше було лягти в постіль і добре виспатися, але замість цього довелося теліпатись у контору на побачення з клієнтом. Побачення призначено було на годину дня. Суперечка виникла за якийсь там клаптик землі й тяглася вже вісім років. Обидві сторони пройшли псі судові інстанції, але ніхто не міг довести свого права на землю. Нескінченні позови й судова тяганина геть повимотували всіх, і саме цю обставину я сподівався використати, щоб якось примирити їх.
Юридичну контору я завів років шість-сім тому. Контори як контора: двоє присяжних повірених, нотаріус, двоє комісіонерів і кілька дрібних службовців. Бравсь я за найрізноманітніші справи: складав документацію при великих комерційних угодах, був посередником у купівлі-продажу, вів комісійні справи., Не скажу, що я був дуже багатий, але грошей було досить для безтурботного парубоцького життя. І хоч мені вже виповнилося тридцять п’ять років, але весь свій вільний час я марнував аж надто легковажно: пив-гуляв, грав у карти й розважавсь як міг. На це, звісно, витрачалися кругленькі суми, і я їх тринькав, ніскілечки не шкодуючи за тим. Місяців два на рік я проводив за кордоном, їздив у Москву, їздив у Петербург. Звичайно, здебільшого то були суто ділові поїздки, які я здійснював з ласки своєї юридичної контори, не відмовляючись при тому від утіх нашого швидкоплинного життя. Коротше кажучи, я був на той час досить відомим адвокатом, що мав цілком пристойний успіх. Само собою зрозуміло, що двері до вельможного панства тодішнього Тифліса були для мене завжди відчинені, хоч я рідко коли користувався своїм становищем і переступав їхній поріг. Тому, певно, що я ніколи не надавав особливого значення чинам і посадам — у мене було своє мірило для людей, свої міркування.
Так що я розказував? — що сидів після нічних розваг у конторі й чекав клієнтів. Аж ось увійшов секретар і доповів:
— Турецький підданий. Родом лаз[18], дворянин-землевласник, пан Арзнєв Мускіа — наголос на «а».
— Арзнєв Мускіа? Наголос на «а»?
— Так, пане.
— У якій справі?
— Він хоче купити маєтки в Картлі та Кахетії — сади, виноградники.
Хоч такі угоди укладалися в основному через дворянський банк, я не дужо й здивувався: моя юридична контора що не день, то ставала популярнішою, і поява цього клієнта була ще одним свідченням того.
— Запросіть... через десять хвилин! — сказав я секретареві, бажаючи піднести в очах нового клієнта значення фірми, хоч, мушу сказати, мені самому важко було витерпіти десять хвилин, бо дуже кортіло побачити пана Мускіа.
Річ у тому, що в той час земельні проблеми здавалися мені надзвичайно важливими, вони торкалися не лише приватних, а й національних інтересів. На той час грузинські дворяни продавали свої маєтки. Купували їх здебільшого великі землевласники, але не грузини, і я вважав за патріотичний обов’язок врятувати землю якогось зубожілого дворянина, а з ним і скарби моєї країни від чужоземця. Саме тому прихід лаза схвилював мене, і я перебирав у пам’яті все, що зможу запропонувати цьому, як мені здавалося, рятівникові наших земельних угідь. Ну, звичайно, я не міг не думати і про те, щоб гідно зустріти свого багатого співвітчизника, та ще й патріота, не принизити себе в його очах.
Та ось секретар відчинив двері і, пропустивши лаза вперед, представив його мені. Я вийшов з-за письмового столу, подав йому руку:
— Адвокат, князь Хурцідзе. Прошу вас сідати. Я до ваших послуг! — Я попросив секретаря залишити нас.
Гість сів у крісло, а я вернувся до свого столу. Пан Арзнєв Мускіа пильно на мене глянув і, опустивши голову, ніби поринув у себе. Це мене не здивувало — ділові люди перед розмовою з адвокатом часом довго збираються з думками, проте мовчанка мого нового клієнта тривала без краю, перейшла всі межі, і мені видалося, що коли я порушу її, це буде просто неввічливо.
— Пане Арзнєв Мускіа! — шанобливо звернувсь я до нього.— Я слухаю вас уважно! Ми співвітчизники, і я вважаю за свій обов’язок допомогти вам у вашій благородній справі.
Гість доброзичливо подивився на мене і, лагідно всміхнувшись, сказав:
— Я прийшов не в тій справі, про яку вам доповіли. Я прийшов зовсім у іншій справі.
Коли людина протягом десяти хвилин готується вести мову про купівлю виноградників і несподівано дізнається, що виноградники тут якраз ні до чого, ясна річ, вона може розгубитися.
— Я слухаю вас,— ледве видавив я з себе.
Гість знову задумався,— в очах у нього майнуло напруження. Потім він метнув на мене гострий погляд, устав і пройшовся вздовж мого письмового стола. На мене він не дививсь, і, здавалося, навіть забув про моє існування. Він був, певно, мого віку. По-чоловічому вродливий. У великих і ясних блакитних очах — ледь помітна зажура. Білошкірий, світловолосий... На ньому була чоха з верблюжої шерсті, оздоблена газирями старовинної й рідкісної роботи, і пояс з кинджалом.
Та ось він зупинився нараз і діловито сів у крісло.
— Пане адвокат,— тихо мовив він.— Я прийшов у такій справі, за яку, певно, ніколи не бралися ні ви, ні ваша контора. Про цю справу і не скажеш, що це — справа. Я спробую все-таки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі», після закриття браузера.
