Ірвін Ялом - Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом

не чинити ніяких дурниць, коли ви у стресовому стані і не здатні міркувати раціонально (як ви самі відзначили). Я прошу вас лише про відтермінування, Соле. Просто відкладіть свій дарунок на певний час, поки не мине криза і поки ви не прочитаєте листи.

Він знову кивнув на знак згоди. І знову я почав підозрювати, що він уже відправив п’ятдесят тисяч доларів і просто не хотів мені про це казати. Це було так схоже на нього. Колись йому було важко розповідати речі, яких він соромився, і я дізнавався про них лише за п’ятнадцять хвилин до кінця сеансу. Я називав це «часом секретів» і відкрито просив його переступити через себе — розповісти секрети, які він приховував упродовж усього заняття.

Сол і я провели так кілька сеансів. Я приходив до нього додому рано-вранці, заходив у двері, які хтось містично залишав прочиненими, і проводив сеанс психотерапії біля ліжка Сола, де він лежав, звалений з ніг хворобою, про яку ми обоє знали, що вона удавана. Але робота, здавалося, йшла добре. Хоч я менше займався ним порівняно з минулим курсом, я робив те, що психотерапевти зазвичай повинні робити: роз’яснював йому моделі поведінки та їхнє значення; допомагав зрозуміти, чому листи здаються йому такими важливими, що вони не лише презентують певні його теперішні фахові невдачі, а й символізують тривале прагнення до визнання та схвалення іншими. Його прагнення було таким шаленим, а його потреби такими нагальними, що він знищував сам себе. До прикладу, якби він так відчайдушно не бажав схвалення доктора К., він уникнув би проблеми, зробивши те, що зазвичай робить кожен співавтор, — просто інформує іншого співавтора про хід їхнього спільного дослідження.

Ми склали список усіх минулих подій, пов’язаних з такими моделями поведінки. Певні сцени (маленький хлопчик, який завжди «йде спати останнім і прокидається першим»; підліток, який не ковтає їжу, якщо не продав достатньо газет; тітка, яка волає: «Цьому сироті потрібна негайна медична допомога») були лише неповними картинами — епістемами, як їх називав Фуко[34], — які він чітко пам’ятав і які сформували для нього моделі поведінки в подальшому житті.

Але на Сола традиційна терапія не подіяла, і з кожним заняттям він усе глибше поринав у відчай. Його емоційний тон слабшав, його обличчя ставало незворушним, і він усе рідше розповідав мені щось добровільно, а ще він розучився жартувати та втратив відчуття міри. Його самозневага набула велетенських розмірів. Наприклад, під час одного сеансу, коли я спробував нагадати йому, скільки безкоштовних занять він провів у Стокгольмському інституті, він зазначив, що в процесі навчання талановитих молодих студентів він відкинув науку на двадцять років назад! Я розглядав свої нігті, поки він говорив, а потім з посмішкою підвів очі, очікуючи побачити іронічний чи веселий вираз його обличчя. Але я був шокований, коли переконався, що для нього це була не гра. Сол був надзвичайно серйозним.

Усе частіше він верз дурниці і безперестанку перескакував з предмета на предмет. То він говорив про ідеї, які вкрав для своєї статті, то горював над тим, що зруйнував життя інших людей, то згадував свої нещасливі шлюби, студентів, яким занизив (чи навпаки, завищив) оцінки. Масштаб його «непридатності», звичайно, свідчив про зловісну велич, яка, своєю чергою, перекривалася більш глибокими відчуттями нікчемності та неважливості. Під час дискусії я пригадав одного зі своїх перших пацієнтів, якого мені призначили під час ординатури, — психічно хворого фермера із червоним обличчям та пісочного кольору волоссям. Він наполягав на тому, що він розпочав Третю світову війну. Я не згадував його — я навіть забув, як його звали, — протягом тридцяти років. Те, що поведінка Сола нагадала мені про того фермера, уже саме по собі було суттєвою діагностичною ознакою.

У Сола була вже серйозна стадія анорексії: він почав швидко втрачати вагу, погано спав, а постійні кошмари змучили його розум. І зараз він переходив ту критичну межу, яка відділяла тривожну людину, людину, яка страждає, від психічно хворої. Загрозливі ознаки швидко розросталися і в наших стосунках: вони втрачали свої людські якості. Сол і я більше не були друзями чи союзниками, ми більше не сміялися разом, навіть не віталися за руку — ніякого фізичного чи психологічного контакту.

Я почав аналізувати його стан: Сол більше не був пригніченою людиною, натомість він страждав на «депресію», точніше, відповідно до термінології «Діагностичного та статистичного довідника психічних розладів», у нього була «справжня» депресія тяжкого, рецидивного, меланхолійного типу, що супроводжується апатією, психомоторною загальмованістю, втратою енергії, відсутністю апетиту, порушеннями сну, маренням відношення, параноєю та схильністю до самогубства. Я розмірковував, які ліки йому приписати і коли слід його госпіталізувати.

Я ніколи не любив працювати з тими, хто був на межі психозу. Найбільшого значення я надавав присутності психотерапевта і його участі в процесі лікування, але нині я помітив, що наші стосунки із Солом були сповнені скритності — з мого боку не меншої, ніж з його. Я прийняв його гру із травмою спини. Якщо він насправді був прикутий до ліжка хворобою, то хто ж допомагав йому? Годував його? Але я ніколи не розпитував, бо знав, що такі питання тільки погіршать його стан. Мені здавалося найкращим діяти, не радячись із ним, а просто поінформувати його дітей про стан батька. Яке рішення я мав ухвалити стосовно тих п’ятдесяти тисяч доларів? Якщо Сол уже відправив гроші в Стокгольм, чи слід мені звернутися в інститут і повернути їх? Чи залишити все так, як є? Чи принаймні тимчасово притримати їх? Чи є в мене право так вчинити? Чи маю я такі повноваження? Може, якщо я не зроблю цього, це буде злочинним недбальством лікаря?

Я все одно часто думав про ті листи (хоча стан Сола став настільки серйозним, що в мене залишалося все менше впевненості в успіху моєї хірургічної операції з «дренування абсцесу»). Прямуючи через весь будинок до спальні Сола, я уважно роззирався довкола, намагаючись знайти той письмовий стіл, куди він склав листи. Може, мені слід зняти черевики і тихцем провести обшук — кожен в душі мріє хоч раз побувати в ролі детектива, — знайти їх, відкрити, і тоді я повернув би Сола до нормального стану, переконавши в їхньому безпечному змісті!

Я згадав, як у мене був величезний гнояк на зап’ясті, коли мені було вісім чи дев’ять років. Сімейний лікар лагідно тримав мою руку, поки проводив огляд, і раптом вдарив по моєму зап’ястю важкою книжкою, яку він ховав в іншій руці, і болячка луснула. Одна мить жахливого болю — і все, лікування було завершено, не потрібно було ніякого хірургічного втручання. Чи можна у психіатрії застосувати схожий метод великодушного свавілля? Результати були чудовими, і моя проблема