Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

Він тільки здивувався, коли побачив по обидва боки широкі двори з ґратчастими огорожами, доглянутими садами й будинками з білого каменю. Це вулиця теж була приморською, але значно багатшою. Тут вочевидь жили заможні люди.

Візок зупинився біля одного такого будинку.

— Ну, ось тобі й лікар.

— Спасибі! — Інтар вручив погоничеві витягнутий зі згортка золотий і кинувся до огорожі.

Біля хвіртки висів дзвіночок, і хлопчисько почав запекло смикати за мотузку. Дзенькіт, чистий і високий, рознісся далеко. З будинку вийшла літня повна жінка в простій строгій сукні й білому фартусі. Волосся вона сховала під темним, щільним запиналом.

Жінка спустилася сходами, підійшла до огорожі та з неприязним подивом глянула на скуйовдженого спітнілого розпашілого хлопчиська.

— Що тобі тут потрібно? — запитала холодно.

— Лікаря! Мені дуже потрібен лікар, шановна пані, будь ласка!

Жінка трохи повагалась і відімкнула хвіртку.

— Ну, заходь. Собаку залиш тут.

— Добре. Жучок, сидіти! — він посадив цуцика біля огорожі. Той крутнув хвостом і залишився чекати.

Жінка повела Інтара в будинок. Там було пишно: візерунчаста підлога, м'які фотелі, широкі вікна, всілякі вази та статуетки на полицях і на підлозі, і все це блищало від чистоти. Хлопчика ввели в кімнату, повну книг, де за столом сидів і щось писав високий, повний, лисуватий чоловік.

— Пане, це до вас, — незворушно промовила жінка.

Чоловік озирнувся — й Інтар зойкнув.

Це був той самий вусань, котрий грозився відрубати Інтарові руку, той, кого Жучок схопив за ногу!

Хлопчик відступив кроків на два. Вусань підвівся: він теж упізнав Інтара.

— А тобі чого тут треба? — у його голосі не було нічого доброго. Хлопчисько вже хотів рвонути подалі звідси, але згадав про Теллі. Скільки ще доведеться шукати іншого лікаря? І… якщо буде пізно?

Якщо вже пізно?.

Від цієї думки Інтара немов цебром холодної води облили. Він раптом перебоявся.

— Мені лікар потрібен! — проговорив зривистим дзвінким голосом. — Дуже потрібен! Хочеш, шановний, потім мене варті здаси, тільки ходімо зі мною! Теллі рятувати треба!

Лікар якийсь час мовчав, розглядаючи хлопчиська.

— Що там у тебе сталося? — запитав він так само суворо, недовірливо суплячи густі брови. Але хоч запитав…

— Теллі поранили в груди ножем, і вона вмирає, — відчеканив Інтар. — Це в трактирі «Золотий Місяць». Теллі — ельф, але вона дуже гарна! Врятуй її! У мене є гроші!

Недовге мовчання.

— Гаразд, — темні, строгі очі лікаря пильно дивилися на Інтара, — я поїду з тобою, хлопчик, і дуже сподіваюся, що ти не брешеш мені. Для твого ж блага, — лікар обернувся до повної жінки, що стояла тут і досі, осудливо дивлячись на Інтара. — Нехай запрягають. Я зараз зберу все необхідне, — потім звернувся до хлопчика: — Покажеш дорогу.

Інтар знову кивнув. Він так і стовбичив, поки лікар відкривав шафи зі скляними дверима, виймав звідтіля якісь зілля в темних суліях, діставав білі смуги тканини… Все це вклалося в сумку. Потім лікар подався до виходу, Інтар поквапився слідом.

Біля огорожі вже стояв візок зі знайомим коником і кучером. Лікар забрався в нього. Махнув рукою Інтару, щоб той сів поруч із кучером. Але тут заскиглив залишений хлопчиком Жучок. Інтар схопив його на руки.

— Це мій пес! — пояснив він, піднімаючись на передок. Лікар кивнув.

— Пам'ятаю твого пса. Зубатий. І друг вірний. Ну, й куди ж їхати?

І тут Інтару стало страшно: він же не пам'ятав дороги…

Але розгубився хлопчик тільки на мить: міркував нині разів у десять швидше, ніж звичайно.

— Туди спочатку, де у вас колесо злетіло, де я попався, шановний! А відтіля я покажу!

— Рушай, — звелів лікар. Кучер теж добре запам'ятав той випадок. Візок покотився бруківкою.

Інтар страшенно боявся, що не зможе знайти дороги. Але поступово упізнавав місця й заспокоювався: ні, відшукає і покаже.

Від пам'ятного місця хлопчик швидко вказав, як їхати. І ось візок уже перед трактиром.

Лікар поморщився, виходячи: Небом забуте місце, сморід і нечистоти… Тим більше, що хлопчисько ще й провів його чорним ходом, побоюючись зустрічі з Харизом. Обережно вони зійшли сходами.

У кімнаті Теллі сиділа Ірту, як могла, намагалася полегшити муки ельфійки. Побачивши незнайомця, дівчина здивовано охнула.

— Це лікар, — заспокоїв Інтар.

Ірту відступила.

Лікар підійшов до ліжка Теллі, відкинув ковдру, розмотав пов'язку й оглянув дівчину. Насупився, дістав кілька пляшок із настоями, голки, нитки.

— Я промию та зашию рану, але цього буде замало, їй би краще лікуватися в спокої. При моєму домі є невеличка лікарня…

— І… скільки триватиме лікування, у що це обійдеться? — запитав Інтар.

— Скільки буде потрібно їй. Близько місяця… півтори сотні золотих, приблизно.

Хлопчик охнув. Серце обірвалося.

— У мене… в мене тільки… тільки сорок… сорок два. І… Теллі не моя… Вона належить трактирникові…

Лікар розвів руками:

— Стривай, я промию та зашию рану, на це твоїх грошей вистачить. Тоді поговоримо про решту.

Він узявся до справи. Спочатку дав Теллі понюхати ганчірку, змочену рідиною з різким запахом, від чого ельфійка впала в ще глибше забуття. Потім заходився коло рани. Інтар відвернувся й навіть замружився: від думки, що голку встромляють у живе й прошивають нитками, йому стало недобре. Хлопчик помітив, що й Ірту намагається не дивитися теж. А лікар шив так, начебто перед ним були не дівочі груди, а яка-небудь розпорена сорочка.

І