Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Онученько, рідненька, так це ж також дуже хитрий хід. Здати нам Урсуляка, який і так нам ні до чого… І цим втертися у довіру! А потім нас усіх він спокійнісінько заведе у пастку.

— У яку пастку?! Адже він одразу погодився іти з нами на бал!

— Лада каже діло, — погодилася Лана. — Якби Тоні задумав щось лихе, то він не рвався би на бал із нами.

— Шановні, не варто так турбуватися, — промимрив пан Урсуляк, і досі заворожено розглядаючи свою останню немічну пір’їнку, — балу все одно не буде.

— Сиди тихенько, — розлючено скомандувала баба Ганя, — бо вирву твою останню волосину… Чи то пак, пір’їну… Ладо, онученько, дівчата! Що ви говорите — схаменіться! Ви лишень збагніть, яку кількість підлості цей Бравісимо вчинив тільки за сьогодні! Підступно вистежив схованку Джовані — це по-перше. Таємно хтів викрасти викуп Маріам! І у кого?! У свого найкращого друга! Це по-друге! По-третє, навіть спроби не зробив вступитися за свого друга — коли його кидали в цю жахливу центрифугу! Хоча сам! Сам був причиною фактичної загибелі Джовані! По-четверте, вкрай зухвало та нахабно вкрав наші ґудзики, та ще із машиною разом! П’яте — навіть не замислився, мерзотник, що без викупу цього Маріам сьогодні ж стратять! Сьоме…

— Шосте, — флегматично виправив її пан Урсуляк, так і не відірвавши погляду від дзеркала.

— Шосте — це те, що він спілкується із такою потворою, як ти! — парирувала баба Ганя.

— Я уперше бачу пана Урсуляка ось так близько, — виправдовуючись, прошепотів Тоні. — Звичайно, що чув про нього я багато, але бачу його вперше.

Пані Ганна навіть не звернула уваги на слова Бравісимо. Вона упевнено та розлючено гнула далі:

— Збагніть! Ви лишень збагніть усі його вчинки! Вони ганебні та огидні, як їх не розглядай! Підступність, підлість, зрада! І це ще, дівчата, аж ніяк не все… Якби ви чули його заздрісні промови, які він виголошував сьогодні нам у «Лямпі», — вас би осінило! І після цього всього він повідомляє, що він, бачите, гепнувся нашою машиною у стовп та прозрів одразу! Збагнув, що далі жити так не можна! Усвідомив, бідолашний, усю свою нікчемну підлість та, бач, покаявся… Покаявся та кинувся мерщій виправляти все, що натворив… Ви вірите у це?!

— Я вірю… — прошепотіла пані Лана.

— І я вірю, — додала Лада.

— А я вагаюсь… Але дуже хочу вірити у це, — розгублено пробубоніла пані Дана.

— Я щось не збагну, ви що, жартуєте, дівчата? — зніяковіла баба Ганя. — Де хоча б якась логіка? Логіки ж, як не крути, — немає!

— Ганю, а що ти у логіку цю вчепилась? — перебила подругу пані Лана. — Не обов’язково, аби все було логічно.

— Тобто? — зовсім розгубившись, перепитала баба Ганя. — Як то так? Логіка неодмінно має бути! А її немає!

— Погоджуюсь, — мовила пані Дана. — Я теж логіки не дуже бачу… Але ж… Те, що ми не можемо її знайти, ще не означає, що її немає. Думаю, що логіка у діях Тоні, все ж таки, існує… Просто словами висловити її не можна — ось і все…

— Дівчата, — втрутилася пані Лана, — цей ворон намагався бути щирим. Принаймні, я повірила йому… А коли щось намагаєшся зробити щиро, то багато-що чомусь виходить нелогічно… Чому — не знаю… Але, зазвичай, так завжди: або логічно, або щиро.

— Лано, вибач, але це якась дурня, — ображено пробубоніла баба Ганя. — Ти говориш каламбурами.

В житті, на щастя, все куди простіше. Цей Бравісимо підлості чинив?

— Чинив, — погодилась пані Лана.

— Часто, за натхненням, чи так, раз у квартал?

— Часто, — ще спокійніше погодилась Лана. — Він чинив їх регулярно. Але хіба це унеможливлює прозріння? Згадай, як ти у школі хіхікала із мого зросту… При хлопцях, при усьому класі. Пам’ятаєш?

— Ну, ти згадала, — розгублено прошепотіла баба Ганя. — Шістдесят років уже минуло, а ти ще пам’ятаєш.

— Звичайно, пам’ятаю. Мене це хіхікання твоє так ранило тоді… Так боляче було — не передати… Найкраща подруга, і ось так, на тобі, при всіх хлопцях.

— Ланусю, я чинила некрасиво і огидно, — перебила подругу пані Ганна. — Але ж я іще коли вибачилась перед тобою? Із часом я усвідомила, що це було…

— Підло, — підказала Лана.

— Ну так, це дійсно було так, як ти сказала… Але я не збагну, навіщо про це згадувати? Шістдесят років тому я образила тебе… Тоді ж, шістдесят років тому, щиро вибачилась перед тобою, і ти пробачила мене. Після того ми вже шість десятиліть маємо непересічне, просто унікальне порозуміння.

— Більше того, ми найкращі подруги із тобою, — додала Лана.

— Ну так, — закивала головою баба Ганя. — Стривай, ти що, проводиш певні паралелі між мною і цим Бравісимо? Ну ти, Лано, вибач мені, і зараза, — ображено насупилась пані Ганна.

— Ганнусю, не ображайся, сонечко… Я іду лишень за логікою твоїх слів. Ти, хоч і шістдесят років тому, але чинила підло?

— Але я ж вибачилась!

— Так, ну все, дівчата, — досить! — сердито втрутилася пані Дана. — Ганю, ти ось даремно так… їй же Богу, даремно. Я вірю Тоні — і підтримую дівчат. Ти у меншості — здавайся.

— Добре,