Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

– То що таке?! – не дивлячись на Миросю, показав Максим на п’яного Івана.

– Це мій брат, Іван…

– То ти знаєш, чого він до нас приходив?

– Ні… не знаю…

– Не бреши мені! Ніколи більше не бреши!!! – і тут Максим зірвався на рівні ноги, схопив Миросю за волосся, нагнув її до самої землі і вдарив ногою в груди.

Максим більше не бив Миросю по обличчю – щоб в селі не говорили.

Як проспався…

– Більше, Іване, не приходь… – просить Мирося брата.

Але йому було й не до того. Іван пішов на роботу в завод і зразу ж там знайшов мені невістку, Фросю.

Зробили ми весілля. А тоді склалися двома сім’ями грошима та й купили молодим у нашому селі невеличку хатку. Я ще й дала Іванові на нове господарство кілька курок і плетену із рогози доріжку.

– Це дівчина наша, сільська, – каже Ганя. – Добре, що житимуть близько, не те що Грішка…

– Нехай хоч один біля мене буде, – я теж була дуже рада.

Тільки ж не знала я, що станеться із моїм сином далі. Бо Іван кожного дня тепер як не пив, то випивав. Ще й завів собі дурну компанію із таких самих, як і він, п’яниць. Моя невістка приходила спочатку жалітися, а далі й руки опустила.

– Одній мені шкода нашого Івана, – якось каже Ганя. – Вчора знайшла його під тином, лежав у калюжі біля своєї хати. Підняла, обтріпала, завела.

– От нещастя! – я й журюся. – Це ж який сором…

– Сором не сором, а треба щось із тим робити! Я не дам братові пропасти!

А тоді Ганя як не щодня, то щогодини – та й біжить до Іванової хати. Вона там і прибирає, і постіль перестелить або й так сидить. Фроська вже й сердилась, та Гані моїй на те байдуже.

– Я була йому за матір, – каже Ганя. – Мені мого брата дуже шкода. Я хочу, аби він був доглянутий!

Це було в неділю, під Різдво. Ганя влетіла до хати, неначе вихор.

– Більше так не буде! – кричить вона до мене ще з порогу.

– Що сталося? – дивуюся. Бо зазвичай моя Ганя була байдужа й тиха, а тепер її неначе підмінили.

– Приходжу тільки що до неї, – (це вона про Фроську так казала), – а Іван знову на полу п’яний спить! То я його підняла, переклала в ліжко, вкрила. А її за коси як вхопила, та як сіпнула раз і вдруге, то вона насилу видерлась!!! Втекла…

Я й прошу:

– Ганю, не мішайся…

Та де! Вона й не слухає…

– Я зараз же піду туди знову й таки заберу свого братика додому! – кричить, а тоді накинула свитку на плечі – й у двері.

– Ганю!!! Повернись! Як він пив із жінкою, то й без неї буде! А мені не треба п’яниці в хаті! Не йди! Чуєш? Ганю!

Але Ганя вже мене не чула…

За годину вона приволокла брата, а під пахвою – його придане, доріжку.

Фроська Івана назад не прийняла. Мабуть, ще й перехрестилася, як дівся з хати. То він тепер мусив жити з нами. Ганя заставила його покинути завод, аби не знався із поганою компанією.

А скоро Іван влаштувався на пекарню, водієм.

– От тепер ти не будеш пити! – кажу до сина.

– Тепер не буду, бо хто мені дозволить п’яним за кермо сідати? Та й немає з ким…

Іван таки більше й не пив горілки, щодня справно ходив на роботу.

– От бач, мамо, – якось каже мені Ганя. – А ти не хотіла Івана назад додому брати! То ж у нас тепер щовечора є свіжий хліб!

– Хліб є, та немає у мого сина долі… – зітхаю я. – Для чого ти сім’ю братову розбила? Хіба добре мені буде дивитись, як він свій вік бобилем звікує? Досить мені тебе й Марусі. Ще он – Мирося, теж тільки чекай з дня на день додому.

Похмурніла моя Ганя, бачу, і радість їй сповзла з лиця.

А Іван возив хліб до міста, та й став через день там ночувати.

– Я буду женитись, – якогось дня привів мені чужу дівчину. – Познайомтеся, це – Таня…

– Яка ж гарненька! – я й не стрималась від щастя. – Звідки ж ти, дитино, родом?