Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Жива шкурка лисиці — на шапку й на рукавиці. Кумедія вже йде до кінця: піду на базар — пошукаю купця.

— Але ж і я — без шапки! — скинувся Стецько. — А голова моя лиса змерзла без твого лиса. Продай-но!

— Ке сюди грошики!

— Скільки?

— Ні п’ять, ні шість.

— Тобто чотири?

— Тобто сім.

— Тримай! — погодився Стецько і став лічити: — Раз, два, три, чотири… сім!

— Після чотирьох має бути п’ять і шість.

— Але ж ти сам сказав: ні п’ять, ні шість.

— Хоч дурний, так хитрий. Ну, нехай! — І, сховавши грошики за пазуху, Клим попередив: — Тільки мішка не розв’язуй, поки не прийдеш додому.

— Чому?

— Втече твоя шапка, — і він одступив на край кону.

— Поки шапка втече, а ти вже тікаєш… Куди ж це ти?

— Недалечко… Я зараз!

— Ку-ку-куди? — спитав Стецько, знов заникуючись од недоброго передчуття.

— Настав-но вухо, — таємничо прошепотів Климко-Прудивус. — Ближче! — І він не дуже й тихо, навіть товстіше, як завше, сказав з басá: — До вітру!

— Тс-с-с-с! — озираючись на притомних глядачів, ніяковіючи та червоніючи, просичав соромливий Стецько, бо ж виховання пан мав-таки панське: бути безсоромним, де потрібен сором, і навпаки. — Люди ж чують!

— Я ж — не до того вітру, до якого ти думаєш!

— А до якого ж?

— Аж ось побачиш… — І Климко зник за коном, а вистава який час котилась далі на мигах, на рухах, без жодного слова.

Лишившись на самоті з власною шапкою та з власною смертю (вони ворушилися й вовтузилися в мішку та під макітрою), Стецько зустрітися з небезпечною панною не поспішав, а лисина без шапки мерзла-таки, хоч і було жарко серед літньої днини, — тож і цікавило його: стане лиса тільки на шапку чи й на рукавиці? — і він поспішив розв’язати нявкучий мішок, і куплений котик любісінько втік, — а що податися в прегустому натовпі було нікуди, то він і скочив на одну з шибениць, котра лишилась на кону, і звідти шипів на макоцвітну пику Стецька, що в ту мить не могла розсмішити самого, либонь, рудого котика, бо вже реготали на базарі навіть коні з лошатами, віслюки навіть реготали, хоч і нелегко тепер повірити: як це ті лицедії, не бувши членами Театрального товариства, могли щось путнє створити на кону?

Отож усі там реготали, крім хіба незворушних німецьких купців, котрі, не розуміючи ні слова, не могли розшолопати, що ж воно діється: чи не зійшла вся ця юрба з ума?

8

Не реготав і Михайлик, бо все в житті сприймав насправжки, ні в чому не бачивши смішної сторони, навіть на смак не куштувавши, що таке є сміх.

За собою цю ваду коваль добре знав.

Він часом навіть просив у кузні ковалів та коваленків, ще там, дома, в Стародупці:

— А розсмішіть мене!

Проте ніхто ще не зумів того зробити, бо здавалось Михайликові, буцім йому не смішно, хоч він сам легко міг розсмішити ненароком будь-кого.

Або просив у товариства:

— Розгнівайте мене!

Хоч розгнівить його досі ніхто й не зумів, і Явдоха тим журилась, бо ж, як кажуть люди: добрий — дурневі брат.

Та й сам він, чудний хлопчина, смутився від тої гризоти, бо здавалось йому, що й до ворога він буде такий же добренький, і коваль стидався в собі тої дівочої доброти.

А то ще, бувало, просив:

— Настрахайте мене!

Але й налякати його не вмів ніхто, бо здавалось, же й не страшить його ніщо, бо й сам він будь-кого міг наполохати до смерті.

Він знав ті вади за собою й вельми від них смутився, буцім він є бовдур нечутенний, недвига серцем, та й несміливий він, і незграбний, і недотепний, і не зугарен ні на що, і соромливий, і боязкий, — і парубок сам себе не любив за той ґандж і завше тримався матінки, що без неї, собі не вірячи, боявся й кроку ступити без любої та милої нені, яка була для нього в усьому зразком: і розумна, і смілива, і працьовита, і метка, і до всього уважна.

Сміх сміхом, а вона й тепер, Явдоха, до всього придивлялась і все бачила, і ніщо її не дивувало, навіть те, що притомні глядачі, поки Стецько мав халепу з рудим котом, почали складати на воза біля кону свої доброхітні даяння — хто що мав, а то й гроші навіть, на які прозоро натякав, закликаючи базар до вистави, громогласний сміхотворець Тиміш Прудивус.

А він сам, той довготелесий Климко-Прудивус, зникши тим часом поза коном, уже виринув з другого боку, скоренько перебравшись за козака, й застібаючи на ходу нап’ятий на голе тіло старенький червоний жупан, і шукаючи поглядом, куди подіти старе лахміття, щоб руки звільнити та причепити шаблюку, що стирчала під пахвою… Лукаві мислі Климкові крізніли на виразному обличчі, і кожен рух його душі осявав цілу постать базарного блазня, який, видно, віддав себе служінню народові in saecula saeculorum, тобто на віки вічні…

Поки Стецько його повернення не зауважив, Климко жбурнув стару одежину куди зря, на прездорову макітру, що під нею нудила світом панна Смерть, ще й сторч поставив на своїм лахмітті вітром підбиту шапку-бирку, і все лягло і впало так, що можна було подумати, мовби то й не макітра зовсім, а сам нетяга Климко сів на землю, обернувшись спиною до глядачів.

Скоренько впоравшись, Климко вихопив шаблюку, і ступив до Стецька, і таку пику скорчив, аж пан, півтора людського, й не впізнав шелихвоста, котрий наділив йому того кота в мішку, що й досі бовванів на вершечку Бевзевої шибениці.

Аби пан і далі не спізнав його, просторікуватий Климко забалакав з ним не по-людському, а віршем:

Я — запорожець, воїн справний,

Я лицар всьому світу славний,

Бо воріженьків подолав:

Усім, хто ліз до мої хати,

Заступнице Пречиста Мати,

Я добрих духопелів дав…

З самою Смертю хочу стати

До бою, —

Зброю

Зрихтував!

Якби придибала вона,

Завдав би їй прочухана!

Прудивусів бас гримів над мирославським базаром, і всі його слухали, хоч і говорив мартопляс віршами, як це тоді, на превеликий жаль, у виставах здебільшого водилося, хоч марнослівні вірші на кону — ані тоді, ані тепер не тішили й не тішать глядачів і лицедіїв, крім хіба тих чудових винятків, коли з кону бринять мерехтливі поетичні строфи Шекспіра, Пушкіна, Ростана чи Лесі Українки, — хоч, може, це мені тільки так здається, бо ж актори наші — здебільша втратили тепер уміння читать