Тур Хейєрдал - Аку-аку

Я протиснувся ще трохи, і тут стало просторіше. Невдовзі я міг уже сісти й оглянути печеру, до якої крізь невидимий отвір проникало світло. Уздовж стін, просто на сухій кам'яній долівці, стояли й лежали дивовижні скульптури, складені в кілька рядів. Тут не було ні мат, ні трави. Спереду, на відстані п'яти-шести метрів, шлях мені закривала велика фігура, безумовно чоловічої статі, з грізно піднятими над головою руками. Зігнувши трохи коліна, ідол, здавалось, присів серед інших статуеток. Позад цієї скульптури містився виступ, на якому лежало два скелети. З маленького отвору в стіні праворуч падало на напівзітлілі кістки слабке світло, тьмяно освітлюючи контури цієї таємничої скарбниці.

Раптом я почув чиєсь дихання так чітко, наче поруч мене хтось був. Виявилося, що це Лазарус втискувався ззовні у вузенький отвір. У печері була така чудова акустика, що я навіть чув, як його голе тіло треться, об і лавові камені.

Залізши всередину, Лазарус без жодних таємничих обрядів присів біля мене навпочіпки. В темряві він скидався на негра, світились тільки його великі очі й зуби. Лазарус тепер знову був таким яким я знав його під час нічних відвідин табору. Він показав на велику фігуру з застережливо піднятими руками, що виділялась серед інших скульптур. Фігура нагадувала регулювальника вуличного руху, що направляв процесію скульптур з обох боків печери до виходу.

— Ось найголовніший камінь, — пояснив Лазарус. — Це вождь печери, древній король.

Про інші речі Лазарус нічогісінько не знав: на всі мої запитання він лише здвигав плечима і відповідав «не знаю». З певністю він міг розповісти тільки про два плоских кам'яних круги, на яких було вирубано символічні знаки. Лазарус сказав, що це зображення сонця й місяця. Нам можна було розмовляти в повний голос, але навколишнє оточення й акустика якось самі собою змушували нас до шепоту.

Лазарус деякий час повз зі мною, потім виліз, щоб привести Білла; зваблювати фотографа на цю небезпечну прогулянку я не хотів. Згодом я почув, як Білл пошепки лається у вузькому проході. Він виріс серед Скелястих гір, і його не лякали провалля й кручі, але таких щурячих нір він не бачив у горах Вайомінга.

Протиснувшись усередину, Білл деякий час сидів мовчки, сліпо оглядаючись довкола, бо його очі ще не звикли до темряви. Раптом він голосно скрикнув, побачивши біля себе фігури. Лазарус прибув слідом за Біллом і приніс ліхтарик, щоб ми могли докладніше оглянути кожну скульптуру. В той час як більшість фігур в печері Атана були подряпані і потерті від того, що їх часто чистили й мили, — в печері Лазаруса на скульптурах не видно було жодного пошкодження. В печері Атана, вистеленій матами й сіном, я почував себе, ніби в оселі якогось чарівника, тут же все скидалось на якесь старовинне сховище.

Ми спитали Лазаруса, чи він коли-небудь миє камені.

Виявляється, що ні. В цьому не було потреби, завдяки протягу повітря тут зовсім сухе і пліснява не заводиться.

Ми й справді відчули, що з отвору в печеру проникає струмінь сухого холодного повітря. На твердих, як залізо, стінах не виявилось ні плямки плісняви, кістки скелетів теж були сухі. А в Атана стіни печери відразу за входом були вкриті тонким шаром ніжнозеленого моху.

Тут у печері час минав непомітно. Вибравши кілька найцікавіших скульптур, ми домовились, що Лазарус і Білл вилізуть назовні і візьмуть від мене фігурки, які мені треба було просунути, не подряпавши, крізь вузький отвір. Це було багато легше сказати, ніж зробити: нести що-небудь так, щоб не пошкодити його, та ще й освічувати ліхтариком шлях зовсім неможливо в таких умовах. І взагалі, як повзти самому, коли руки зайняті? Тільки тепер я оцінив спритність Лазаруса, що лазив сюди сам уночі і лиш один раз трохи подряпав скульптуру — морду звіра.

По черзі пересуваючи перед собою кілька каменів, я дістався до кінця виходу і почув здивований крик Білла, але за шумом прибою не зміг розібрати слів. Шлях був загороджений скульптурами, і я не міг лізти далі, поки Лазарус не забере їх від мене. Я виглянув назовні слідом за рукою Лазаруса і раптом зрозумів, що сталося: там було цілком темно, наступила ніч.

Лазарус узяв від мене один за одним усі камені і передав їх далі Біллу. Коли отвір було звільнено, я виповз назовні і не впізнав навколишньої місцевості. При тьмяному світлі молодого місяця ледве можна було розрізнити контури скелі. Коли я, нарешті, опинився в безпечному місці на плато, я весь тремтів, коліна в мене підгиналися. Я переконував себе, що, можливо, я дуже змерз. Адже в печері було холодно, а ще гірще стало, коли я голий виліз на нічний вітер.

Поки ми з Біллом видиралися нагору, Лазарус устиг ще раз спуститись в печеру з двома сувоями матерії, які повинні були залишитись там.

Ми швидко одяглись і, жадібно ковтаючи гарячий кофе з термоса, показували фотографу свою нічну здобич. Я помітив, що Лазарус трохи покашлює, і Білл теж признався, що не зовсім добре себе почуває. Ми знали, що після відвідин «Пінто» в селищі почався коконго. Хоч цього разу хвороба лютувала не так, як завжди, все ж таки вона була небезпечна. Я дуже боявся, що коли Білл чи Лазарус захворіють, то останній, сповнений забобонів, не тільки не переборе страх перед аку-аку й табу, але ще дужче боятиметься.

Білл мав непромокальну куртку, я дав свою Лазарусу, а сам узяв мішок з цінними фігурами. Перш ніж іти до коней, Лазарус при тьмяному світлі місяця докладно оглянув усе навколо, щоб часом не залишилося клаптя паперу чи якогось іншого сліду. Потім наш караван вирушив у дорогу.

Мішок був важкий, а місцевість надзвичайно кам'яниста, і триматися на коні в сідлі з одним стременом виявилось нелегко. Та ось ми досягли стародавньої брукованої дороги, і я, під'їхавши до Лазаруса, зауважив, що в печері не виявилось злих аку-аку.

— Це тому, що я спустився туди першим і сказав потрібні слова, — спокійно відповів він.

Що це були за слова, я так і не дізнався. Я не дізнався також, чому треба було лізти роздягненим у печеру, де завжди гуляє вітер. Можливо, печерний аку-аку дуже старомодний і звик бачити відвідувачів тільки з набедреними пов'язками? Спитати про це я не наважувався: адже Лазарус думав, що я все знаю про аку-аку не гірше за нього, коли навіть не краще.

Ми мовчки їхали шляхом, тільки копита коней цокотіли на бруківці. От почулося скрипіння самотнього вітряка