Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

розбираються в своїй країні, а він фін, і в нього є Фінляндія. Не безрідний. Та й на просторах колишньої імперії Романових пишним квітом розцвітала анархія. З Петрограда щодень надходили невтішні вісті. Імперія Романових тріщала по всіх швах і ось-ось мала безповоротно і назавжди рухнути.

Ще по якомусь часі в Одесі теж почалися мітинги, замайоріли червоні прапори, загаласували оратори-горлодери. Сюди й туди носилися вантажівки з озброєними дезертирами російської армії вперемішку з підозрілими, але вже при наганах і трьохлінійках, цивільними і незмінними вуличними проститутками. У натовпах говорили про Леніна і Троцького (пізніше він дізнається, що справжнє прізвище першого — Ульянов, другого — Лейба Бронштейн, але вони були більш відомі під комуністичними кличками Ленін і Троцький), котрі мали чи не замінити государя всеросійського. Нові месії, одне слово, які буцімто мали перетворити самодержавну імперію на народну. Тож на вулицях вже вивішували транспаранти: «Вся влада народу!»

Маннергейм заквапився в Петроград. Хоч біль у стопі ноги все ще не вгамовувався (увечері він ледве стягував чобіт), але спиртові нічні примочки та розтирання робили своє, червона (і тут червона!) загроза набряку, хоч і поволі, але вже спадала. Він вже втримувався при ході не шкутильгати (кадровий військовик, генерал і — кривоногий!), та все ж ще нетвердо тримався на тверді земній. Але справа йшла на покращання — на відміну від справ у колишній імперії, — і він вже зайнявся оформленням відрядження до північної столиці. Двох місяців, що йому виділили для лікування ноги, з лишком вистачить, аби побувати в Фінляндії й повернутися в Трансільванію… А втім, це ще відкрите питання — чи повернеться він на фронт. Та й куди повертатися? В армію, якої більше немає? А йти в прислужники до тих Леніна-Ульянова і Троцького-Бронштейна він вважав нижче своєї родовитої гідності. Зрештою, не плебей без роду-племені. Він належить до славного роду фінських баронів, має свою батьківщину, хоч і поневолену Росією. А тут, в чужій імперії, дезертирство йде повним ходом і з таким розмахом, що скоро в армії вже не буде кому втікати. Та й кому служити? Імперії, якій він служив і якої вже немає? До більшовиків не піде, аби з тими цивільними в обнімку з вуличними подружками створювати їхню імперію, — досить! Наслужився по чужих краях, тепер додому, додому, додому!.. Зрештою, Росія не його батьківщина, він фін (чим пишався все життя) і його Вітчизна — Фінляндія, сувора і водночас наймиліша у світі країна Суомі.

Проте в Одесі його затримала одна вельми дивна, якщо не сказати — екзотична пригода, на яку він менше всього сподівався і яка хоч і стала епізодом в його короткочасному одеському перебуванні на узбережжі Чорного моря, але, як покаже час, вельми значним. А річ ось у чому. В готелі «Лондон» тоді мешкала представниця британського Червоного Хреста, якась леді на ймення Мюріель Паджет. (Це прізвище він запам’ятав на все життя і згадує його в своїх знаменитих мемуарах). Леді чекала направлення на румунський фронт, що — доходили вірні дані, — вже розвалювався й агонізував, і Росія нічого не могла вдіяти. Але це мало переймало леді Паджет, весела, комунікабельна, дещо схожа на чоловіка (в зовнішності в неї і справді мало було жіночності), у напіввійськовій формі кольору хакі, чомусь у кавалерійських високих чоботях зі шпорами, з незмінним стеком в руці, вона здалеку здавалася офіцером. При тому — екстравагантним. У справах, тільки їй самій і відомих, вона метеором носилася по Одесі, наспівуючи простесенькі англійські народні пісеньки, а повернувшись до готелю, все в ньому перевертала догори дном. Здається, у світі білому нічого не було — і не могло бути — такого, щоби її вивело з рівноваги та доброго настрою. Завжди дієва, невгамовна, вона постійно знаходила собі якийсь клопіт й успішно, з видимим задоволенням, його уладнувала. Будувала собі перешкоди і успішно їх долала. З кожним новим постояльцем готелю вона знайомилась чи не першою, і той одразу ж ставав її другом-приятелем, охоче приєднуючись до її колоритної компанії.

В її розкішних апартаментах за великим столом збиралися за чаюванням десятки чоловіків, і посиденьки затягувались часом і до півночі, і всі лишалися задоволеними — і господиня, і гості. В той неспокійний час номер леді Паджет в готелі «Лондон» був чи не єдиним місцем, де можна було відвести душу в невимушеній бесіді і ще залишатися цивілізованою, порядною і глибоко естетичною людиною.

Про леді Паджет Маннергейм був поінформований знайомим офіцером, який раніше поселився в готелі, як і про її номер, що відігравав в Одесі роль клубу однодумців.

А втім, леді Паджет першою на нього вийшла. Сталося те доволі несподіваним способом. Маннергейм якось зібрався дзвонити з фойє по телефону. Коли відкривав записну книжку в пошуках потрібного номера, з неї випала біла квіточка, молода дама дещо мужицького вигляду, яка стояла поруч і хльостала себе стеком по халявах блискучих чобіт зі шпорами (чому зі шпорами? Ох, ця жіноча слабкість! А леді, певно, належала до сорочого племені, яке так і кидається на все блискуче), з чудовою реакцією, адже Маннергейм не встиг і зафіксувати, що в нього випадає із записника, підхопила квітку і галантно, з приязною посмішкою (некрасива, вона, виявляється, коли посміхалася, навіть ставала досить привабливою) подала йому квіточку. Отакої, подумав генерал, — не він кавалер, а — вона. Цим невідома дама навіть поставила його в дещо незручне становище.

— А ви, бойовий генерале, виявляється, сентиментальний? — подивувалася незнайомка. — От уже не думала, що в фронтовика (вона про нього вже все знала) може зберігатися засушена квітка… Подарунок якихось жіночих ручок, га? Зізнайтесь, генерале, я страх яка цікава!..

— Дякую, — взяв він од неї квітку. — А щодо сентиментальності і… гм-гм… жіночих ручок, ви помилилися, леді… леді…

— Мюріель Паджет.

Йому нічого не залишилося, як і собі відрекомендуватися.

— Карл Густав Маннергейм, генерал-лейтенант, командуючий 6–м кавалерійським армійським корпусом.

— От і чудово, що ми познайомились, — розквітла леді Паджет — і тут вона брала ініціативу в свої руки: — Ще один знайомий — це ще одна опора в цьому такому… гм-гм… розпрекрасному світі! — Виявляється, вона ще й була витіюватою фанфаронкою. — Чи не правда, генерале, ми повинні триматися разом, адже наперед ще невідомо, хто з волі Господа кому знадобиться.

— О, так, леді Паджет. Був би радий, якби я вам хоч колись та знадобився. Загалом, я вельми потішений знайомством з вами.

— Я — теж, генерале. Ви тільки-но прибули з фронту? Як на вашу думку професіонала… Хоча… не буду квапити