Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

про свою принизливу поразку. Він дістав листи, розв'язав вузол і взявся читати. То були короткі сухі цидулки, Борис писав їх Лолі з Лаону під час вакацій. Часом згадувався і кокаїн, але так завуальовано, що Матьє аж здивувався. «А я й не знав, що він такий обережний», — подумалося йому. Всі листи починалися словами «люба моя Лоло», потім ішли короткі звіти про те, як він проводить час. «Я купаюся. Погризся із татом. Познайомився з колишнім борцем, він навчить мене прийомів. Випалив „Генрі Клей“ до кінця, не впустивши попіл на підлогу». І щоразу листи закінчувалися словами: «Щиро кохаю тебе й цілую. Борис». Матьє легко уявив собі, як це Лолі було читати ті листи, уявив її передбачуване вже наперед і все-таки щоразу нове розчарування, й те зусилля, котре вона робила, щоб гаряче запевнити себе: «По суті, він мене кохає, та просто не вміє цього висловити». Він подумав: «І все-таки вона зберігала їх». Матьє ретельно зав'язав вузол і поклав листи до кишені. «Треба буде, щоб він непомітно поклав їх на місце». Коли таксі зупинилося, Матьє відчув себе справжнісіньким союзником Лоли. Та не міг думати про неї інакше, як у минулому часі. Коли він заходив до кав'ярні, то йому здавалося, ніби він захищатиме зараз світлу пам'ять про небіжчицю.

Скидалося на те, що Борис так і не ворухнувся одтоді, як звідси пішов Матьє. Він так і сидів, згорбившись, роззявивши рота і стиснувши ніздрі. Івіш щось жваво казала йому на вухо, та враз і замовкла, як тільки уздріла Матьє. Матьє підійшов і кинув листи на стіл.

— Ось вони, — обізвався він.

Борис ухопив листи і хутко сховав їх до кишені. Матьє неприязно глянув на нього.

— Не дуже важко було? — поспитався Борис.

— Геть не важко, тільки ось що: Лола не вмерла.

Борис ошелешено підняв на нього погляд.

— Лола не померла, — дурнувато повторив він.

Він ще дужче осів і здавався пригніченим. «Хай йому дідько, — подумав Матьє, — він уже почав до цього звикати».

Івіш дивилася на Матьє, й очі її горіли.

— Так я і знала! — вигукнула вона. — Що з нею було?

— Просто зомліла, — напружено відказав Матьє.

Вони позамовкали. Борис із Івіш помалу перетравлювали новину. «От же фарс», подумав Матьє. Нарешті Борис підняв голову. Очі його були, неначе шкло.

— Це… це вона віддала вам листи? — поспитався він.

— Ні. Вона була ще непритомна, коли я їх узяв.

Борис ковтнув коньяку і поставив чарку на стіл.

— Оно воно як! — ніби сам до себе промовив він.

— Вона сказала, що з нею часом трапляється таке, коли вона приймає наркотики. Сказала, що ви це знаєте.

Борис не відповів. Івіш начебто зібралася на силі.

— Що ж вона сказала вам? — зацікавлено поспиталася вона. — Либонь, перелякалася, уздрівши вас біля ліжка?

— Не дуже. Я сказав, що Борис наполохався і звернувся до мене за поміччю. Звичайно ж, я прийшов глянути, що там сталося. Затямте це, — сказав Матьє Борисові. — Постарайтесь не переплутати. А потім спробуйте непомітно покласти листи назад.

Борис провів рукою по чолу.

— Це дужче від мене, — сказав він. — Я бачив її мертвою.

Матьє відчув, що йому вже вривається терпець.

— Вона просила, щоб ви зараз же прийшли до неї.

— Я… я думав, що вона вмерла, — неначе вибачаючись, повторив Борис.

— Так от, не вмерла вона! — роздратовано вигукнув Матьє. — Беріть таксі й гайда до неї.

Борис і не ворухнувся.

— Чуєте ви чи ні? — поспитав Матьє. — Це ж нещасна жінка.

Він простяг руку, намагаючись ухопити Бориса за плече, та той відчайдушно шарпонувся і вирвався.

— Ні! — закричав він так голосно, що жінка на терасі обернулася.

І вже тихіше, та з якоюсь млявою затятістю й непохитністю докинув:

— Я не піду.

— Таж із учорашньою сваркою вже покінчили, — здивовано сказав Матьє. — Вона обіцяла, що не нагадуватиме вам про неї.

— Вчорашня сварка… сказали таке! — стенув плечима Борис.

— А що ж саме?

Борис люто глипнув на нього.

— Вона жахає мене.

— Тому що ви подумали, ніби вона вмерла? Послухайте, Борисе, зберіться на силі, вся історія скидається на комедію. Ви помилилися та й годі, ось так: тепер з цим треба покінчити.

— А я вважаю, що Борис має слушність. — жваво відгукнулася Івіш. Голос її прибрав незрозумілих Матьє інтонацій, і вона додала: — Я… на його місці я вчинила б так само.

— Ви що, не розумієте? Так він її справді зі світу зведе.

Івіш похитала головою, в неї було понуре, роздратоване обличчя. Матьє кинув на неї ненависний погляд. «Вона підбурює його проти Лоли», подумалося йому.

— Якщо він до неї повернеться, то тільки з жалости, — сказала Івіш. — Ви не можете цього вимагати від Бориса: немає нічого огиднішого, ніж це, навіть для неї.

— Нехай він бодай спробує побачити її. А там буде видно.

Івіш нетерпляче скривилася.

— Є речі, яких ви просто не розумієте, — відказала вона.

Матьє нерішуче замовк, і Борис відразу ж скористався цим.

— Я не хочу бачити її, — сказав він. — Для мене вона мертва.

— Та це безглуздя якесь! — вигукнув Матьє.

Борис похмуро зиркнув на нього.

— Не хотів казати вам, але якщо я її побачу, то мені доведеться до неї доторкнутися. А цього, — з огидою докинув він, — я нізащо не зможу зробити.

Матьє відчув, що тут нічого не вдієш. Він стомлено глянув на двоє жорстоких юних облич.

— Що ж, — сказав він, — тоді трохи зачекайте… поки зітруться ваші спогади. Пообіцяйте мені, що побачите Лолу завтра або ж післязавтра.

Борисові неначе полегшало.

— Гаразд, — сказав він з удаваною щирістю, — тоді завтра.

Матьє замалим не сказав йому: «Принаймні зателефонуйте їй та скажіть, що ви не прийдете». Але стримався й подумав собі: «Він цього не зробить. Сам зателефоную». Він підвівся.

— Мені треба йти до Даніеля, — сказав він Івіш. — Коли будуть результати? О другій пополудні?

— Так.

— Може, мені зайти та глянути?

— Та ні, дякую. Борис піде.

— Коли я вас побачу?

— Хтозна.

— Відразу ж надішліть мені листа пневматичною поштою, щоб я дізнався про результат.

— Гаразд.

— Не забудьте, — рушаючи, сказав він. — Бувайте!

— Бувайте! — відказали обоє разом.

Матьє спустився в пивницю і зазирнув у телефонний довідник. Бідолашна Лола! Завтра Борис, звичайно ж, піде до «Суматри». «А от ця днина, котру вона проведе в очікуванні!.. Не хотів би я бути в її шкурі».

— Дайте, будь ласка, Трюден 00–35, — попросив він опецькувату телефоністку.

— Обидві кабіни зайняті, — відказала вона. — Вам доведеться зачекати.

Матьє чекав, через двоє відчинених дверей він бачив кахляну підлогу вбиральні. Вчора увечері