Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

лідерства в наш час. При цьому його харизма доповнюється сардонічним почуттям гумору, що просто-таки ідеально підходить для боротьби з пропагандою сірого й занудного Кремля. Його вміння влучно формулювати фрази назавжди охрестило путінську «Единую Россию» «партією шахраїв і злодіїв».

Навальний веде блоги й сторінки в соціальних мережах, від яких опозиція багато в чому залежить, адже доступ до звичайних медіа нам заборонений. Як уже показав досвід інших країн, групи людей можуть дуже швидко організувати громадські протести, зв’язавшись одне з одним онлайн. Звичайно, це не означає, що вас не поб’ють чи не заарештують, коли ви прийдете на мітинг, як бувало вже багато разів. Тоді я ще не дуже добре розбирався у флешмобах чи навіть «Твіттері», але мені подобалося йти поряд із Навальним та працювати разом із ним і всіма опозиційними активістами — і старими, і новими.

Навального й нове покоління його послідовників переважно не чіпали понад рік, і ми регулярно планували великі санкціоновані протести щодо офіційного повернення Путіна на президентську посаду 7 травня 2012 року. Символом оновленого опозиційного руху стали білі стрічки, про які Путін зі своєю типовою вульгарністю сказав: «Я подумав, що це презервативи».

Протести 6 травня на Болотній площі, за ніч до інавгураційної промови Путіна, уперше були придушені із серйозною жорстокістю. Поліцейські навмисно порозставляли бар’єри так, щоб ускладнити прохід, а потім напасти на протестувальників, які повз них протискувалися. Тоді було заарештовано понад чотириста осіб, зокрема організаторів акції: Навального, Нємцова й Удальцова, а понад сто учасників мітингу дістали тілесні ушкодження.

Того дня я не планував виступати зі сцени, бо завданням мітингу було надати слово активістам, які заради цього з’їхалися з усієї країни. Тому, діставшись поліцейського кордону близько шостої години вечора, я пішов із площі, щоб устигнути на мою заплановану участь у передачі на радіо «Эхо Москвы», де обговорювали наш протест і повернення Путіна. Я привів тоді із собою гостя — американського політичного консультанта Френка Ланца, якого надзвичайно здивував і налякав близький погляд на російську демократію в дії. Того ж вечора він по телефону розповів про свої враження телеканалу «Фокс Ньюз»: «Здається, що повернувся стиль керівництва, який ми пам’ятаємо з Радянського Союзу в 1980-х роках. Люди налякані... Страшно подумати, але було таке враження, що поліція прагнула цієї конфронтації, прагнула надіслати цей сигнал лише за добу до повернення Путіна на президентську посаду, що незгоди та іншої думки просто не допустять. Вони явно не мали потреби діяти так жорстоко, тим більше не мали потреби атакувати. Для цього не було жодних підстав... Я пройшов увесь шлях маршу, і там був спокій, там були пісні й скандування. Це були законослухняні люди, і атакували їх несправедливо».[79]

Я спостерігав усю катастрофу наживо в студії «Эха Москвы». Спочатку я планував швиденько виступити й повернутися на Болотну, щоб послухати мітингарів і зустрітися з кількома колегами, але о шостій тридцять площу накрив хаос. Усе місто перетворилося на фортецю, щоб підготуватися до інавгурації Путіна наступного дня, і поліція явно прагнула подати той сигнал, який так точно сформулював Ланц. Цар повернувся, і той, хто захоче пройти маршем проти нього, має бути готовим, що йому розтрощать голову.

При цьому нове придушення спротиву не закінчувалося на вулицях. Режим націлився на всю координаційну раду опозиційного руху, проводячи обшуки в помешканнях її членів і навіть їхніх офісах і помешканнях родичів. Лідерів опозиції раз у раз почали викликати для давання свідчень. Були навіть прийняті свіжіші антипротестні закони, які дозволяли накладати більш високі штрафи й арешт на тридцять діб за незначне порушення громадського спокою. Але це був не просто якийсь стихійний протестний рух. Щоб вивести на вулиці п’ятдесят тисяч чи більше людей, потрібна була неабияка координація й комунікація. Цього було достатньо, щоб піддати сумніву рейтинг путінської підтримки, хоча все ще замало, щоб здолати режим. Кілька доволі великих мітингів пройшли також і напередодні 6 травня 2013 року, до річниці подій на Болотній площі, коли на вулиці вийшли десятки тисяч москвичів.

18 липня 2013 року Навального засудили на п’ять років позбавлення волі за сфабрикованим звинуваченням у розтраті, типовим для переслідування опозиційних діячів. Це сталося наступного дня після того, як він зареєструвався кандидатом на виборах мера Москви. А далі почалася дивна гра в кота й мишу. Навального шокуючим чином звільнили, мабуть, із подвійною метою не дати йому стати мучеником і додати цим мерським виборам трохи необхідної квазілегітимності. Йому навіть дозволили з’явитися у виборчому бюлетені й узяти участь у перегонах, хоча, звичайно, кремлівський кандидат, виконувач обов’язків мера Сергій Собянін отримав численні переваги у формі адмінресурсу й висвітлення в медіа. Ще одна можлива причина, чому Навального звільнили та дозволили його участь у виборах, полягала в тому, що в такий спосіб Кремль хотів чітко вказати амбітному Собяніну його місце. Адже без Навального в бюлетені результат Собяніна перевищив би путінські 63,6 відсотка по всій країні й підкреслив жалюгідні 47 відсотків по Москві. Це демонструє, якими підступними та небезпечними є сучасні диктатури, якщо вони здатні скористатися елементами демократії в такий спосіб.

Як і слід було очікувати, Навальний отримав на виборах лише другий результат, значно відставши від лідера, та продовжив своє життя як мічена людина, над чиєю головою постійно висять судові вироки й нові звинувачення. Останнє рішення суду в грудні 2014 року залишило Олексія Навального під домашнім арештом, а його брата Олега під вартою — стандартний маневр узяття заручників старої школи КДБ. Вони обидва є в’язнями сумління. Навальний допомагав організувати новий марш 1 березня 2015 року, коли 27 лютого було вбито нашого колегу Бориса Нємцова. Тому той марш перетворився на пам’ятну ходу на честь нашого друга.

Важко сказати, чи можна було якось змінити громадський протестний рух у той період. Якщо намічалася справжня революція, це було потрібно робити раніше, поки режим іще не підготував реакцію. Найкращим шансом, мабуть, була величезна демонстрація 24 грудня 2011 на проспекті Сахарова, якщо взагалі був шанс. Я був разом ледь не з усіма іншими членами опозиції, і там набралося не менше тридцяти виступаючих. Навальний підійшов тоді винятково близько до межі, сказавши те, про що багато з нас лише думали протягом тривалого часу: «Я бачу тут достатню кількість людей, щоб узяти Кремль та Білий Дім [будівлю федерального уряду] просто зараз. Але ми мирна сила, ми не зробимо цього поки що. Але, якщо ці шахраї та злодії й далі намагатимуться дурити нас, і далі намагатимуться