Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

в готелі, запросимо їх з родинами, хай живуть скільки заманеться, і засиплемо щедрістю й щасливими веселощами, і витратимо багато, багато грошей у готелі, щоб вони були щасливі, а ми будемо в безпеці. Бачиш? Це твої нові заходи безпеки, саме тут, еге ж?

Він повернувся від свого збентеженого друга до мене, посміхаючись на всі тридцять два.

— Останній шанс, Ліне,— сказав Близнюк, чекаючи, щоб роздати карти.— Ти граєш?

— Ні, я пішов,— відповів я, стискаючи плече Дідьє на прощання.

Коли я їх залишав, Близнюк професійно роздавав карти з лукавим блиском у очах. Дідьє Леві був єдиним знайомим мені шулером, кращим за Близнюка Джорджа. Я не хотів залишатись і бачити, як один з них програє.

Я зустрів Навіна й Дівію в коридорі біля номера.

— Привіт, Ліне,— привітав мене Навін з радісною посмішкою на вродливому обличчі.— Ти вже йдеш?

— Так. Привіт, Дівіє.

— Діва, дорогенький,— виправила вона, посміхаючись і стискаючи рукою мене за передпліччя.— До чого поспіх?

— Є справи,— відповів я, посміхаючись їм у відповідь.

Ми постояли мовчки. Ми й досі усміхалися.

— Що? — нарешті запитала Дівія.

— Нічого,— розсміявся я.— Просто здається, що ви починаєте знаходити спільну мову.

— Ну,— зітхнула Дівія,— він не такий вже й чудг, коли познайомитися ближче.

— Дякую,— мовив Навін.

— Я маю на увазі, що складові чудг і досі присутні,— уточнила Дівія.— І, напевно, нікуди не зникнуть. Зрештою, ти не можеш зробити шовкову краватку зі свинячого вуха.

— Шовкову сумочку,— виправив Навін.

— Що?

— Шовкову сумочку, а не шовкову краватку,— наполіг Навін.

— Це що? Тепер ти почнеш носити шовкові сумочки?

— Звісно ж, ні. Приказка каже: «Не зробиш шовкову сумочку зі свинячого вуха». Там не згадуються шовкові краватки.

— Ти зненацька став принцом довбаних приказок, чи що?

— Я просто кажу...

— Мені потрібно отримувати в тебе дозвіл на зміну приказки?

Так?

— Тож в усякому разі, бувайте,— сказав я, натискаючи кнопку ліфта.

Я зайшов усередину. Вони продовжували люто сперечатися. Двері зачинились, і ліфт почав знижуватись, але здавалося, що я й досі чув їхні голоси.

На першому поверсі виявилося, що вони в сусідньому ліфті, продовжують лаятися. Вони випхалися до холу, і досі сперечаючись.

— Знову привіт.

— Пробач, Ліне,— мовив Навін, відокремлюючись від Дівії.— Я пригадав, що забув дещо тобі розповісти.

— Ага?

— Це про твого друга Вікрама,— тихо сказав Навін.— Він переїхав до Деніса. Він спить там на підлозі й досить сильно налягає на наркоту. Я не був там давненько, але чув від Вінсона, що він у поганому стані. Вінсон вже туди не ходить, і я також. Я думав... може, ти не знав.

— Маєш рацію. Я не знав. Дякую.

Я глянув на Дівію, яка стояла біля ліфтів. Досі я не помічав, яка вона гарненька. Її широко посаджені очі-мигдалини плавно звужувалися до точки, де народжувалися довгі вії. Красивий носик з вигнутими ніздрями з’єднувався з усмішкою лініями, які спускалися до кутиків рота.

Я повернувся до Навіна: він також захоплено на неї витріщався.

А потім, під час того дивного моменту спостереження за Навіном і Дівією, крізь мене наче пройшла тінь. Я здригнувся. Я перевів погляд на Навіна, сподіваючися, що він теж це відчув.

Моє серце виривалося з грудей, і раптове почуття страху було настільки сильним, що я відчував серце в горлі. Я глянув Навіну в очі, але там нічого подібного не було. Він посміхнувся мені у відповідь.

— Слухай,— почав я, відходячи від них на півкроку.— Залишайтеся разом.

— А, ну...— посміхнулася Дівія, збираючись пожартувати.

— Не припиняйте сперечатися,— випалив я, роблячи ще один крок назад.— Але залишайтеся разом. Наглядайте одне за одним, гаразд?

— Гаразд,— розсміявся Навін.— Але...

Я втік, поспіхом дістався свого припаркованого мотоцикла і вирвався на трасу. Проїхавши кількасот метрів, я раптом зупинився і поглянув через плече на засклену вежу готелю «Магеш». І швидко поїхав геть.

Я припаркувався біля будинку, де жив Деніс. Концертина[81] складаних французьких дверей стояла на довгій веранді відчинена. Я піднявся на веранду і постукав у відчинені двері.

Мерщій почулося шльопання сандалій. Відсунулась убік штора, і я побачив Джамала — Театр Одного Актора. Він поманив мене всередину, показуючи жестом не шуміти.

Я зайшов до кімнати, мружачи очі, щоб призвичаїтися до густого мороку. Кімнату заполонив запах гашишу, перемішаний з міцним запахом від великого жмута ароматичних паличок, які горіли в порожній вазі.

Деніс перебував у своїй звичній позі, розпластаний посеред величезного ліжка, зі схрещеними на грудях руками. Він був одягнений у блакитну піжаму і був босоніж.

Праворуч я почув гучний кашель і побачив Вікрама, який розтягнувся на килимі. На підлозі біля нього сидів Біллі Башу. Він готував ще один чилум.

З темного кутка кімнати озвався голос. Це був Конкенон.

— Дивіться, що приволокла стара кішка,— мовив він.— Сподіваюся, ти вирішив приєднатися до моєї маленької банди, хлопче. Я не в гуморі для невтішних наркотиків чи невтішних людей.

Ігноруючи його, я підійшов до Вікрама. Біллі Башу відповз подалі та продовжив готувати чилум. Я пхнув Вікрама, щоб його збудити.

— Вікраме! Віку! Прокинься, друже!

Його очі повільно розплющилися, а потім одразу ж склепилися.

— Останній шанс, Шантараме,— прошепотів Конкенон.— Ти зі мною чи проти мене?

Я знову потрусив Вікрама.

— Прокинься, Віку. Ми йдемо, друже.

— Дай йому спокій,— відмовляв мене Конкенон.— Хіба ти не бачиш, що він щасливий?

— Це не щастя, якщо ти не можеш його відчути.

Я ще раз поторсав його за плече.

— Вікраме! Прокинься!

Він розплющив очі, подивився на мене і неадекватно посміхнувся.

— Ліне? Як ти, друже?

— Як ти, друже?

— Нічого страшного,— сонно відповів він, заплющуючи очі.— Усе супер, друже. Усе... супер...

Він почав хропіти. Його обличчя було брудне. Одяг, розрахований на здоровішу людину, вже став завеликим.

— Віку! Отямся, друже!

— Дай йому в біса спокій,— прогарчав Конкенон.

— Займайся власними справами, Конкеноне,— сказав я, навіть не дивлячись на нього.

— Може, мене змусиш?

Мовлено було згарячу, але ми всі знаємо, що така поведінка часто заводить.

— А чому б і ні? — відповів я, уперше зустрівшися з ним поглядом.

Я бачив лише холодне полум’я його блакитно-крижаних очей.

— Як тобі таке,— запропонував я,— я відведу свого друга додому до батьків, а потім повернуся сюди, і ми зустрінемося