Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

Дивна це річ, як легко стати оригінальною та цікавою людиною. Часто вистарчає бути чужинкою серед групи «своїх»!..

Софія Яблонська. Далекі обрії. – Т. ІІ, с. 5

У відчитовій салі панувала неймовірна задуха. Кількість глядачів, які прийшли послухати розповіді знаменитої галицької подорожниці, з кожною хвилиною множилась. Уже порозбирались усі вільні стільці, тому люди почали заповнювати простір у проходах настоячки. Минулі рази, коли Софія Яблонська приїздила до Львова, то була ще зовсім молодесенькою панянкою. Кажуть, цього разу навідалася до рідного краю з чоловіком французом та при надії. Йшов час. Люди все прибували. Хтось здогадався принести з десяток стільців із сусіднього бюра. Їх із гуркотом ставили мало не на голови вже сидячих гостей.

Софія ввійшла до салі раптово. Звідкілясь у приміщенні взявся шалений протяг. Він свіжим подихом обдав усіх присутніх, забираючи з собою геть через вікно липку стоячу задуху, що перед цим наглухо заполонила кімнату. Метушня враз припинилась, і тільки поодинокий скрип паркету лаконічно завершував попередню какофонію звуків. На Яблонській була вишукана дополуднева сукня з тонкого сукна та елегантний сірий капелюшок. Ледь помітна округлість форм видавала в лекторці близьке материнство. Виглядала впевненою і трохи відстороненою. У себе на Батьківщині цього разу почувалась гостею, експонатом кунсткамери, на який прийшли подивитись охочі до сенсацій містяни. Вони виявляли шалену зацікавленість, але постійно сумнівались у правдивості її слів і незручними питаннями намагались підловити на якійсь неіснуючій брехні. Звісно, було й багато її симпатиків. Та віднедавня вразливість (можливо, викликана її теперішнім станом) навіювала нотки розчарувань. Можливо, й минулі рази було так само? Але тоді їй було дещо менше літ, тому могла не помічати цього, не відчувати, не брати в голову врешті-решт. Захоплена своїми мандрами та враженнями, абсолютно не рефлексувала в ті часи на оточення. У цьогорічній поїздці її супроводжував Іванко. І тільки завдяки його присутності не почувалася відірваним органом від рідного тіла Галичини, чужинкою серед своїх. Встала за кафедру, оглянула присутніх і трошки відкашлялась.

– Доброго дня, шановне панство, – після цих слів саля втонула у шквалі вітальних аплодисментів.

Голосно плескаючи в долоні та переходячи на овацію, публіка із захопленням обсервувала знамениту галицьку подорожницю, чарівного екзотичного метелика, жінку, яка, всупереч стереотипам, об’їхала, обійшла та облетіла майже увесь світ. Її блискучі репортажі публікували найпрогресивніші львівські часописи, адже Софія стала уособленням справжньої сенсації у міжвоєнній Галичині. Вона однаково вправно володіла кінокамерою, фотоапаратом і пером. Тому нечасті лекції у Львові завжди супроводжувались попереднім переглядом авторського кінофільму та серії фотографій, а в редакціях друкарень із нетерпінням чекали на кожен її новий рукопис із детальними описами карколомних мандрів.

– Дякую за ваші щирі вітання. Мені дуже приємно, – заговорила Софія трохи напружено, коли оплески нарешті вщухли. У натовпі вона очима розшукала свого чоловіка. І коли стрілася з ним поглядом, на серці враз стало спокійно й затишно. Жан їй усміхнувся, і цього було цілком достатньо, аби знову відчути під ногами тверду землю.

Позаду Софії на цілу стіну розтягнулась географічна карта, помережана ланцюжком червоних крапок. Саме за цими позначками всі присутні могли побачити маршрути її кругосвітньої подорожі. Сьогодні вона вкотре ділитиметься багатствами своїх вражень. До вух заворожених слухачів із її уст полетять дивні слова, наповнені магією: Марсей, Порт-Саїд, Джібуті, Кольомбо, Саїґон, Індо-Китай, Сінгапура, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеляндія, Тагіті, Сан-Франціско, Ню-Йорк, Париж…

Після лекції за традицією кожен присутній міг поставити Софії запитання.

– Чи за морями й океанами люди знають про Україну? – поцікавилась літня пані в окулярах з першого ряду.

– Подорожуючи світом, мені часто доводиться пояснювати іноземцям, що українці – це великий європейський народ, а Україна – це квітуча окрема країна, що постійно обстоює власну державність. Та мені дуже печально усвідомлювати, коли французи й англійці вперто асоціюють нашу культуру тільки з козаками в жупанах та з українським меланхолійним степом, оспіваним у свій час Бальзаком. Пояснюючи в заморських країнах різницю між нами та руськими, мені навіть доводиться малювати мапу, щоб ті, кому оповідаю, могли чітко усвідомити та побачити наочно місцеположення України. І ще, іноземці дуже дивуються, коли я їм говорю, що нас є близько сорока мільйонів, а наша територія у півтора раза більша за Францію. Ось така гірка правда. У світі нічогісенько не знають про наше з вами існування на планеті Земля. Нас наче й немає для них зовсім.

– Але є ж і щось доброго у тамтешніх краях? Я маю на увазі обрії, не обтяжені примхливою руйнівною цивілізацією? – прозвучало питання із дальнього ряду від молодого академіка,[92] у його очах блукав неприхований захват та неймовірна ейфорія від зустрічі з самою Софією Яблонською.

– Так. Безсумнівно. Нині я вже оповідала вам про ці краї. Люди тії вберегли рідкісну діточу наївність. Вони щиро вірять у силу богів, що криється в явищах природи, у незриму присутність душ померлих. А ще вони вірять у духів. Добрих та злих. Скрізь на них підстерігає небезпека від міжусобиць, примх не завжди ласкавої природи, рослинної трутки, кусючих комах і диких тварин. Та найбільша біда часто їх чекає від білошкірих чужинців, що припливають у їхні землі та встановлюють, наче мають на то особливе право, свої нищівні порядки.

III. Замріяна (Львів, 1939 р., до окупації)

У моїх мандрівках з краю до краю я ніде не зустріла раю…

Софія Яблонська, 1934

Як тільки не називали національне казино львів’яни: й аристократичне, і графське, і шляхетне. Хоча найчастіше говорили просто: «казино Герхарда». Варто було тільки потрапити всередину будівлі, як через вишукану красу одразу ж віднімало мову навіть найвибагливішому поціновувачу архітекторських та дизайнерських родзинок. Просторий атріум з ажурними дубовими сходами освітлювався денним світлом крізь скляний овальний купол у вигляді гігантської парасольки. Грандіозна помпезність у поєднанні з аристократичною вишуканістю у перші ж секунди викликала нестримний захват серед відвідувачів. Вражало все: від унікальності конструкцій до сміливості виконання. Скрізь гармонійно царювали стримана елегантність та несамовита розкіш. Посеред декорів інтер’єру погляди людей завжди привертало помпезне венеціанське дзеркало, розташоване між першим та другим поверхами. Воно було складене, наче мозаїка, з великої кількості