Едрієн Янг - Однойменні, Едрієн Янг

з’явився блакитний порцеляновий чайничок, господар розставив горнятка й блюдечка, намагаючись вишикувати їх рівненько. Удовольнившись композицією, шанобливо кивнув і відійшов.

Я взялася за чайничок і спершу наповнила Сентову філіжанку. Міцний чорний чай парував між нами звивистим струмінцем. Саме так батько мені й уявлявся найчастіше: ніби за димчастою вуаллю. Завжди нечіткі обриси. — Учора я злякалася, що ти вже не прийдеш. — Я підсунула до нього блюдце.

Він узяв ложечку і поволі перемішав чай.

— Що, справді думала, не прийду?

— Ні… — заперечила я, зрозумівши, що так насправді й було.

У глибині душі я знала, що він прийде. Чому саме — не могла відповісти, адже довіри до нього не мала.

За все життя Сент жодного разу не сказав, що любить мене. Він мене годував, одягав, давав прихисток, проте мені була відкрита лише певна його частинка. І все ж навіть у роки, проведені на Джевалі, щось мене таки до нього прив’язувало. Чомусь він таки був «мій». І саме за це я трималася тоді, вдивляючись у вхідні двері й чекаючи, що ось-ось він із них з’явиться.

— Довелося затриматися, деякі журнали взяти у гаваньмейстера, — пояснив він.

Тут я згадала ту пляму крові на шиї.

— І як ти їх дістав?

— Ти справді хочеш про це дізнатися?

— Мабуть, не надто. — Я відкинулася на спинку крісла.

Сент мовчки сьорбав чай. Філіжанка в його лапищі здавалася зовсім крихітною, у її блакитному бочку віддзеркалювалося світло й кидало відблиски на обідок. Він сунув руку в кишеню, дістав скручений пергамент і поклав на стіл.

— Це твій дозвіл.

Якусь мить я дивилася на документ, ніби страшнувато було його торкнутися. Ніби прочитаю

написане — і воно випарується. У горлі знову заскреблися сльози.

— Тієї ночі… — Сентів голос порушив тишу, проте очей він на мене не зводив. — Я не певний, як саме її втратив.

Я виструнчилася, філіжанка затремтіла в руці. Поставила її на стіл.

— Якоїсь миті вона ще там, і тут… — Він різко видихнув. — На корабель налітає шквал — і вже немає Ізольди.

Я помітила, що він вимовив її ім’я вголос. І помітила, як воно в нього пролунало. Ніби молитва. У моє зранене серце немов протягнулася нитка, стягуючи шов.

— Я кинув тебе на Джевалі не тому, що не люблю тебе.

— Сенте! — скинулась я, намагаючись його перервати.

Та він не звернув уваги.

— Я кинув тебе там тому, що…

— Уже все одно.

— Не все одно. — Тепер він звів очі, стало видно, що білки навколо синіх райдужок почервоніли. — Я кинув тебе там тому, що нікого й ніщо не любив так сильно, як тебе. Навіть Ізольду. Навіть свою справу. Нікого й ніщо.

Його слова обпалювали, вони заповнили все повітря в таверні та стиснули так, що аж дихати стало важко. Зминали мене, і я від їхнього тиску набувала якоїсь дивної, незрозумілої форми.

— Я не мав наміру ставати батьком. Не мав охоти. Та коли вперше взяв тебе на руки… Ти була така крихітна. Нічого в житті я ще так не жахався. Здається, з ночі твого народження я вже не міг нормально спати.

Я витерла сльозу зі щоки.

— Розумієш, що я кажу?

Я кивнула, не в змозі видати ні звуку. Він простягнув мені долоню, але я не змогла зробити жест у відповідь. Замість цього обхопила себе руками і ткнулася в нього. Втиснулася обличчям, як тоді, коли була малою і він притискав мене до себе. Заплющила очі, і по щоках потекли гарячі сльози. За ним. За мною. За Ізольдою.

Уже не можна було нічого змінити. Ніякі гроші, ніяка влада не повернуть час назад, до тієї ночі у Грозових Тенетах чи до того дня, коли Ізольда прийшла до Сента й попросилася до нього в команду. Це все — довгий ланцюжок дивовижних і трагічних вузликів, які пов’язали мене з ним.

І найсмутніше з усього те, що після всього якимось незрозумілим чином, ніби в голові мені потьмарилося, — я й досі пишалася тим, що я Сентова донька.

Він збентежився (груди рвучко здіймалися з кожним вдихом), міцно пригорнув мене, відтак відпустив. Я витерла обличчя, шморгаючи носом. Батько сунув руку в кишеню. У пальцях зблиснув срібний ланцюжок. Мамина підвіска.

— Вона воліла б віддати це тобі, — мовив схвильовано.

Я стиснула ланцюжок, кулон упав мені на долоню. На боці зеленкуватого морського дракона, вирізаного з мушлі морського вушка²⁴, зблиснуло

світло, прокотилося блакитними й бузковими хвильками. Я виразно відчула її присутність. Прикраса зберігала мамину душу.

— Ти певен? — прошепотіла я.

— Певен.

Я стиснула дракона в долоні, і мене огорнув тремтливий наспів.

Із гавані зачувся дзвін, і я сунула підвіску в кишеню.

— Час уже йти, — різко кинула. Команда чекатиме.

Сент налив собі ще чаю.

— Ідеш у Серос?

Кивнула і звелася. Відчула на губах усмішку.

— Там і зустрінемося?

Він узяв чашку й утупився у свій чай.

— Там і зустрінемося.

Я стукнула дверима, підняла комір і вийшла в холодний ранок. У поселенні вже вирувало життя, на вулиці тіснилися вози, вікна крамниць повідчинялися. Не відриваючи погляду від моря, рушила до гавані.

Раптом у склі десь ізбоку майнув фіолетовий відблиск. Я різко зупинилася на бігу і глянула на той бік вулиці. У дверях «Вольфа та Енґеля» стояла Голланд, утупивши в мене сторожкий погляд. Біла хутряна облямівка манто вигравала на вітерці, торкаючись щоки, крізь локони визирали діамантові сережки.

Вона й тепер була розкішна. І вродлива. Хоч і втратила перстень і дозвіл, та ж статків не втратила. Вона ніколи не мала ні в чому нестачі, і щось мені підказувало: вона відшукає спосіб, як повернути свій кусень влади в Бастіані. Та хай там що, на Звуженні Голланд уже нічого не матиме.

Так вона і стояла незмигно, незрушна мов скеля, а потім повернулася до закладу.

Обернулася через плече, перш ніж ступити досередини, — і я готова присягнутися, що помітила