Віктор Гюго - Дев’яносто третій рік

— Нічого сказати, добре тебе поколупали наші кулі, чорт бери. Ну, що ж, стріляй уже з свого пістолетика, бідолашний.

Пролунав постріл, і куля відтяла Радубові половину вуха. Зимовий Співець підняв другу руку з пістолетом, але Радуб не дав йому часу прицілитися.

— У мене вже на піввуха поменшало, — крикнув він. — Ти мене ранив двічі. Тепер моя черга.

І він кинувся до Зимового Співця, підбив його руку вгору, і куля полетіла в безвість. Потім здавив йому рукою розбиту щелепу.

Зимовий Співець заревів і знепритомнів.

Радуб переступив його і лишив біля бійниці.

— Тепер, коли ти знаєш мій ультиматум, — сказав він, — лежи й не рипайся. Лишайся там, лихий плазуне. Плазуй собі, свояче моїх шкарбанів. Я не маю часу тебе добити. Та ти й сам незабаром здохнеш і дізнаєшся, що твій кюре патякав тобі дурниці. Рушай на той світ, мужичок!

І він зробив кілька кроків у залі другого поверху.

— Хоч око виколи, — пробурчав він.

Зимовий Співець борсався і ревів у агонії. Радуб обернувся до нього.

— Тихо! Зроби мені таку приємність, замовкни, несвідомий громадянине. Я не втручаюся більше в твої справи. Я гребую тим, щоб тебе добити. Дай же і мені спокій.

І він стурбовано почухав потилицю, все ще розглядаючи Зимового Співця.

— Що ж його робити? Це все добре, але ж я беззбройний. Я мав два пістолети, і ця тварюка їх у мене вкрала! А тут ще дим так і їсть очі!

Він випадково зачепив своє поранене вухо.

— Ага, — сказав він. — Ти добре відтяв мені вухо, але зрештою, це тільки прикраса, обійдусь і без нього. Ти мені обдряпав також плече, але це пусте. Здихай, землячок, я тобі прощаю.

Він прислухався. Шум у нижньому залі був страшний. Бій став ще лютіший.

— А здорово б’ються. Все ревуть: «Хай живе король!» Вони благородно подихають.

Його ноги спіткнулися об шаблю, що лежала на підлозі. Він її схопив і сказав до Зимового Співця, який уже не ворушився і, можливо, був мертвий.

— Бачиш, лісовик, для тієї справи, яку я хочу робити, шабля мені ні до чого. Я беру її тільки з приязні. Мені потрібні пістолети, чорт би тебе забрав, дикуне! Але що ж його робити? Тепер я й сам тут ні до чого.

Він ступив далі, намагаючись бачити й орієнтуватися. Раптом у півсутіні за колоною посеред кімнати він помітив довгий стіл, на якому щось неясно блищало. Він помацав. Це були мушкети, пістолети й карабіни, цілий арсенал наготованої зброї, яку лишилося тільки взяти в руки. Це був резерв, приготований обложеними для другої фази штурму.

— Цілий скарб! — скрикнув Радуб.

І він жадібно кинувся до нього.

Тепер він став грізним.

Двері на сходах, що сполучали нижній і верхній поверхи, були широко розчинені якраз з того боку, де стояв стіл із зброєю.

Радуб відкинув свою шаблю, взяв в обидві руки по пістолету і вистрелив з них навмання крізь двері вниз, потім схопив мушкет і знову вистрелив, далі схопив мушкетон, набитий великим дробом, і вистрелив ще раз. Цей мушкетон виригнув п’ятнадцять кульок, що здавалися картеччю. Потім Радуб крикнув на всю силу своїх легенів: «Хай живе Париж!»

І, схопивши новий мушкетон, ще більший, ніж перший, він спрямував його на вузькі гвинтові сходи і став чекати.

Неможливо описати переполох, що зчинився внизу. Такі несподіванки завжди викликають паніку і паралізують оборону.

Одним із пострілів Радуб убив старшого з братів Гостросписів, другим — Гузара, тобто пана де-Квелена.

— Вони нагорі, — крикнув маркіз.

Цей крик вирішив долю барикади. Її захисники, як зграя сполоханих птахів, кинулися сходами вгору. Маркіз підбадьорював втікаючих.

— Біжіть швидше, — сказав він. — Тепер відвага в тому, щоб утекти. Підіймемося на третій поверх. Там ми почнемо знову боронитися.

І останнім залишив барикаду.

Ця хоробрість врятувала його.

Радуб, що засів на другому поверсі, держачи палець на спуску мушкетона, підстерігав утікаючих. Перші, що з’явилися на повороті сходів, дістали прямо в лице страшний заряд. Якби маркіз був між ними, він би загинув. Доки Радуб схопив нову зброю і повернувся до дверей, вцілілі втікачі встигли пробігти. Маркіз пройшов останнім і повільніше від інших. Вони думали, що в залі другого поверху повно нападаючих, і не спинилися в ній, поспішаючи до залу третього поверху, до дзеркальної кімнати. Це була кімната з залізними дверима і сірчаним гнотом, це було місце, де вони мали здатися або вмерти.

Говен, не менш, ніж вони, здивований пострілами на сходах за барикадою, не міг втямити, звідки прийшла допомога, але, не витрачаючи часу, щоб це зрозуміти, скористувався з неї, перескочив разом з своїми людьми через барикаду і погнався за обложеними до другого поверху.

Там він знайшов Радуба.

Радуб віддав честь і сказав:

— Одну хвилиночку, командире. Це я стріляв. Я згадав про Доль і зробив, як ви. Я взяв ворога між два вогні.

— Добрий учень, — сказав Говен, усміхаючись.

Коли довго пробути в темряві, очі пристосовуються до неї, як очі нічних птахів. Говен помітив, що Радуб увесь закривавлений.

— Але тебе поранено, товаришу.

— Не звертайте уваги, командире. Що значить — одним вухом більше чи менше? Я дістав також удар шаблею, але це пусте. Коли розбиваєш шибку, завжди подряпаєшся. А потім — це не тільки моя кров.

В залі другого поверху, здобутому Радубом, зробили ніби перепочинок. Принесли ліхтар. Сімурден та Говен радилися. Справді, було над чим замислитися. Нападаючі не знали дійсного становища обложених, не знали, що в тих закінчилися бойові припаси і майже не було пороху. Третій поверх був останньою їх твердинею. Нападаючі могли думати, що під сходи підкладено міну.

Чого вони були певні, так це що ворог не може втекти. Ті, що лишилися ще живі, були немов під замком. Лантенак потрапив у пастку.

Мавши таку певність, можна було собі дозволити пошукати деякий час кращого способу нападу. Вони мали вже досить убитих. Треба було постаратися втратити далі якомога менше.

Риск цієї вирішної атаки був великий. Можна було сподіватися, що їх зустрінуть лютим вогнем.

Бій на час припинився. Нападаючі, захопивши нижній і другий поверхи, ждали команди начальника, щоб продовжувати штурм. Говен та Сімурден радилися. Радуб мовчки слухав їхню розмову.

Він знову виструнчився і, віддаючи честь, нерішуче сказав:

— Командире!

— Що таке, Радуб?

— Я маю право на маленьку нагороду?

— Певна річ. Проси все, що ти хочеш.

— Я прошу, щоб мене послали першого.

Йому не можна було відмовити. А втім, він зробив би це й без дозволу.