Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

– Цього показати вам не зможемо, – озвався раптом тверезий і твердий голосок Миколи Павловича. – Сімейні папери – це родинна таємниця, сказати б, і вони, самі знаєте, нікому не показуються!

На мене дивилися ясні, без жодної оспалості очка.

– Але ж Тодось, Миколо Павловичу, нам не чужий, а мій брат! – вигукнула Уляна Григорівна.

– Брат – це так, – сказав Микола Павлович. – Але нам, вибачте, може, щось не так скажу, мало знайомий!

– Це тобі, Миколо Павловичу, мало знайомий, – пояснила, як дитині, Уляна Григорівна. – А ми з ним дітьми часто бавилися. А незнайомий тобі, Миколо Павловичу, бо перебував на військовій службі.

– Який ваш чин? – строго спитав Микола Павлович.

– Майор артилерії, - сказав я не без самоповаги.

– О! – очка Миколи Павловича стали круглі. – Гратулюю! Коли так, то інший розговор. Але ніяких паперів виносити з дому не дозволимо!

– Не думаю, Тодосю, що в тих паперах є щось особливе, – сказала Уляна Григорівна. – Та й діти їх немало попорвали.

– Коли вам, судар, цікава моя думка, – твердо сказав Микола Павлович, – скажу, хоч, може, це й не так: ніяких паперів, які залишилися після покійників, залишати непотрібно.

– Як так непотрібно, Миколо Павловичу! – зойкнула Уляна Григорівна. – А документи, а маєткові папери, а на дворянство?

– Окрім цих, – відрубав Микола Павлович. – Ці нужні! А ви, вибачте за мою настирливість, і воювали?

Я коротко оповів про баталії, в яких брав участь.

– О! – вигукнув Микола Павлович. – Моє вам шанування! Маю за честь, що в моєму домі побував такий гість! Бібули вам покажемо, але не вважайте за образу, в моїй особистій присутності. Папери, пане, вибачте, не жарт!

І я вперше збагнув, чому дід Петро Григорович хотів, аби діти його стали принаймні майорами. Щоб мати повагу від таких бурундуків, як оцей Микола Павлович, який, до речі, блудним сином ніколи не був, та й розуму йому від того не додалося. Більше того, папери не так любив, як боявся їх, – можливо, завжди були для нього Terra incognita, а все невідоме мимовільно викликає страх. Ця гротескова персона повела мене в одну із захаращених кімнат, вибачилася за нелад, відмикнула скриньку, відкинула вічко, відтак сіла навпроти і, як жаба, вибалушилася нерушними, байдужими й нерушними очима, від чого я не міг не дратуватися, і тільки великий інтерес до паперів Григорія Петровича змусив мене зібрати волю і на господаря не зважати.

– Чи можу, пане, щось цікаве собі з паперів виписати? – спитав.

– Це було б можна, – розвів руками господар, – але в нас повисихало все чорнило. З перами ліпше, гусей у нас достатньо, а от у чорнилі, вибачте, потреби якось не маємо! Коли зізнатися відверто, – він по-змовницькому підморгнув, – я забув, коли й писав!

І він тонко, заливисто, як кінь у степу, зареготав.

Паперів і справді було небагато: купчі, закладні, позичальні цидули, копії документів на шляхетство, переписані дідовою рукою, ділове листування й таке інше – все мені нецікаве.

– Глибше шукайте, глибше! – сардонічно всміхаючись, сказала персона-жаба.

На самому дні я знайшов конверта із грубої бібули, на якому не так було написано, як нашкрябано: "Батькове!" Там зберігалися листи діда Петра Григоровича до сина, коли той перебував на військовій службі, нотні записи, під якими в розбивку стояли слова – очевидячки, судячи зі змісту, псальми; кілька аркушиків, на яких малорозбірливим почерком записано вірші під назвою "Ода на рабство"[33]; майновий заповіт Григорія Петровича дітям, але малоцікавий – самі перечисления. Оце і все. Я уважно перечитав дідові листи: розповіді про домашні справи, в одному – прохання приїхати, бо мати важкохвора, перелік домашніх новин, опис хвороб, господарчі клопоти. Поки я все те читав, Микола Павлович сидів на стільці, не рухнувшись, але й не відриваючи від мене застиглих і вибаньчених, цього разу й справді, як у жаби, очей. Сподівався, що він задрімає, але даремне – сторож біля мене був недремний. Тільки раз він невідь-чому роздув щоки й видув із легким шумом повітря. Зате мене вельми зацікавила "Ода на рабство", підписана літерою "Ш", отже, вона не авторства Григорія Петровича. Це було гаряче звернення до цариці із звинуваченням за уярмлення батьківщини, під віршем стояв і рік написання: 1783. Читати рукописа нелегко, але, здобувши при вправах своїх певний досвід, я текст осилив, і був уражений силою почуття, закладеного в поетичні рядки. Здається, це було те "щось", яке молоточком стукало мені в мозок. Ці вірші залюбки забрав би з собою або просто переписав.

– То, може, пошукаєте чорнила? – запитав.

Персона-жаба тільки безпомічно розвела руками. Тоді я попросив позичити під розписку кілька дідових листів і вірші; ці папери під клятвою чи навіть грошовою заставою (гроші при мені були, захопив на всяк випадок) зобов’язувався привезти у визначений строк.

– Ні! – рішуче мовив Микола Павлович. – Читати – читайте, а винести не дозволю ані аркушика. І не намагайтеся мене підкупити!

– Казала Уляна Григорівна, що діти порвали якісь папери – що там було? – спитав.

– Хто їх читав? – байдуже відказав Микола Павлович. – Ото після цього й зачинили до шкатули. Діти в нас, самі бачите, трошки й свавільні. Але стійте! По-моєму, то були якісь нікому непотрібні ноти!

– Чому ж не тримаєте дітей у дисципліні? – спитав я тоном офіцера.

– Бо це мій принцип виховання, – гордо відказав Микола Павлович. – Вони мають рости природно й укріпити в собі закладені Богом інстинкти.

Фраза була несподівано розумна, як для Миколи Павловича, хоча змістом і сумнівна.

– Ви, пане, прихильник доктрини Жана-Жака Руссо? – спитав я.

– Кого? – вибалушив очі Микола Павлович.

– Французького мислителя, який проповідував повернення людини до природи.

– Ніяких мислителів, судар, я не знаю, – мовив Микола Павлович, – усі доктрини не з книжок, а з цього черепочка.

І він гучно постукав зігнутим пальцем по голові.

– Отже, рішуче не хочете мені дещо з цього позичити?

– Рішуче! – хитнув Микола Павлович.

– А чи дозволите приїхати ще раз з чорнилом і дещо переписати?

– Може, мене не так зрозуміли, – зімружив очі господар. – Але я чемно й ясно сказав: у нашому домі чорнила не водиться.

– Тобто, не дозволяєте?

Персона-жаба знову набрала повного рота повітря і вихукнула, відтак безпомічно розвела руками.

У цьому домі більше робити не було чого, і я, відмовившись од обіду, до якого гостинно запрошувала Уляна Григорівна (її чоловік при цьому мовчав), покинув їх, щоб більше ніколи не переступати того порогу. Не зайве сказати, що, коли виїжджав на дорогу, мене з-за паркану обкидали грудками землі оті дітки, які жили природно і закріпляли в собі закладені Богом інстинкти. До речі, звідки той бурундук