Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

звіятись буря і перемінити її на молодицю, піддавалася мовчки вибухові бадікової охоти.

«Коби не неня та коби не село, то ж я тобі, бадічку, лишила б запасочку в руках та й штрикла би лісами і темними бердами та й не ймив би-с мене більше!

Коби не дєдева жура, коби не ті талани смучі!

Та коби Штефанові очі не погасли від кулі!»

Люди збиралися коло Мотрюкової брами, аби побачити його веселість коло молодиці. А коли він не зачув здоровкання і не заздрів людей, але, співаючи над Єленкою, заїхав до свого двору, люди з докором вгадували: «Аді, йкий старий, а зараз розідре на ній ту рантухову сорочку...»

 

 

V

 

Тої ночі над Мотрюковим двором падали зорі.

Ліси заперли в собі дух і надслухали.

Сади у вікна зазирали.

Води, як лебеді, тихонько довкруги двору линули.

Камінні гори свої книги розтворили, чиєсь життя записали...

 

 

А як сонечко нічку розігнало, ліси зашуміли, сади защебетали, води заіграли, гори почервоніли, то до Мотрюкового двору сорокаті сороки гостя привели.

Березина перед брамою задрожала.

- Ба чи дома газди?

Наймити не пускають, бо газда з газдинею нічку собі приточили.

А гість, легінь молоденький, очима палає.

Наймити пісніють, голови вдолину схиляють.

А гість двері виважує, зубами скрегоче.

Наймити легіня пізнають та й за газду потерпають.

Хата упріває.

Легінь до постелі ручки підоймає:

- Чи то ви, дєдю, чи мій воріг темний?

- Ій-га, ти жиєш, Штефа’?..

 

 

Бадікові очі поховалися на саме дно перед гнівом сина.

З-під ліжників фуркнула біла челядина.

Хата застогнала.

А гість з-під кабата збрую добуває і бадікові до грудей прикладає:

Грим раз, грим єще раз, грим по третьому разі:

- За обручку золотеньку!

- За нічку солоденьку!

- За мачуху молоденьку!

ЗАРІКАЙСЯ МЕД-ГОРІВКУ ПИТИ!..

 

 

Так голосила на похороні свого газди, що селу серце тріскало.

І приповідала, і заводила, і заклиналася. Не то що плакала, а розливом розливалася, як біла мрака травами.

Опадала і поникала, як скошена квітка, сльозами життя своє скапувала.

Билася в груди і божилася, що до схід сонця піде за ним до гробу, свою душу з його душею спарує.

Зарікалася жити, зарікалася веселити, зарікалася другого любити.

На деревище падала, з жалю умирала. Старі газдині такому жалеві не могли надивуватися, не могли найти міри.

- Що-сь ми газдів наховалися, але такої великої люби видом не видали!

- Отік єї цей світ зуритивси, отік єї душа з єго душев споєна, отік тота любість вічна.

- Таке молоде, гей весна яра, а таке жалісливе, таке переболене та перебановане! Дес у тій днинці, гей тінь, пропадає, з цвинтаря вертаючи.

- Аді, вже ті так, як нема, Калинко-душко, газдине вірна!

- Але єк ти його відвела до гробу, то най він з богом спочиває, а ти, небого, туском не коротай собі життя.

- Ой лишіт мене, вуйночки та вуєчки годні, най би я свого Петра подогонила.

- Ей, не гніви, молодице, бога, коли тобі смерть ще не писана.

- Ой, не буду я, газдики, без него жити, не буду цим світом трабувати.

- Ей, молода молодице, не трійся та й не топися, бо тобі треба жити та й розживатися.

- Пішло моє життє у могилу, газдині срібненькі!

- Пуста твоя робота, Калино, покинь тоту гадку та й життєм не помітуй, бо буде тобі його треба, аді, Йван, коби здоров...

- Ей, лишіт гет, вуйночки добрі, най я йду зі світа, най не заважаю.

- То не наша сила, не наш провід, та й ми цего не зіпремо, а воно так саманає, що Йван най би був...

- Хоть най мене грім уб’є, хоть най мене бола утне, хоть най мене викришит до пня, хоть най мене тут смерть найде, то я вам кажу та й на чім світ стоїт заклинаюся, шо за ніким не багаю і з ніким я жити не буду.

- Най тот заклін йде на сигли та в шкрепіття, та на скали, та на усі штири вітри, а ти, молоденька удовице, не зарікайся...

Калина билася в груди і ще раз заклиналася і зарікалася.

- Коби-сь була хоть дітна, то най би-с ждала рік-два, але ти ще й раз сама не собов не була!

Калина хрестилася і третій раз тяжко заклиналася та й зарікалася.

Її сині очі позападалися, її біле личко потемніло, а понад брови хмари назлягали раз коло разу.

Така тото велика любість була...

А при обіді за покійника Йван понакроював хлібів, приніс води, поналивав гладуни, понакривав джергами ослони, на вікні свічки позасвічував. Такі, як мід, солодкі слова в хаті порозсипував. Петрову стрільбу показував, його приятельство високо підоймав.

Гості харчували за Петрову душу та й Петрову пам’ять славили.

Хата була повна Петра, хоть лишень свічка горіла на тім місці, де він лежав.

Калина топилася з жалю і роздавала гостям поливані гладуни та й книші за Петрову душу - а Йвана обминула.

Газдині ворожили, що то добрий знак, а газди їм притакували і додавали, що Йван своє простибі сам собі возьме.

- Такому побратимові падеся покійника рушниця,- набилювали газдині.

- Та й порошниця,- докинула Калина.

- Та й, відів, і молодиця,- довершили газди.

Калина горіла, як царівник над рікою. Та й лиш опустила миски з начинкою та й горілиць на землю впала.

Що прибагали, що примовляли, що відтирали, все не помагало, удовиця як завмерла.

Отік її Петро з того світа викривив її черлені губки, аби нікого не чарували, та й перевернув її голубі очі, аби на нікого не моргали, та й її личко заморозив, аби нікого вогнем не потинало.

Таке воно молоденьке, а таке, гей гусятко, повним возом переїхане!

- Ця, любки пишні, вже своєї бани не вибанує та й своєї люби ріками не затопит!

- Вічна удовиця...