Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Легкої доріжки шукаєш, — сказав йому нетактовний Коля. — Сядеш на моноцикл — будь-яку халтуру публіка спустить. Як же, як же: на цій тичці і сидіти нескладно, а він — герой! — ще й кидає щось там. І ловить коли-не-коли.

— А якщо я постійно ловитиму?

— Бре-шеш, Данило, кому баки забиваєш? Немає жонглера, який би не сипав. Ти скільки кидати станеш?

— П’ять — шість.

— Булави?

— Булави, кільця, м’ячі.

— Не розмазуй картинку, Данило, залиш три булави, та тільки працюй як на землі, щоб їх видно не було, щоб вони вихором летіли, щоб дурень глядач забув про твій брусок під сідницею. Ідею схопив?

Ідею Дан схопив, непоганою здавалася ідея. Три булави Дан кидав майже віртуозно, у доброму темпі, із двох рук, каскадом, з-за спини, з-під ноги — як завгодно! — і темп, темп, темп. Щоправда, коли стояв на одному місці. Якщо починав рухатися манежем — темп губився, і пояснити цей феномен Дан не міг. Здавалося б, усе навпаки повинно вийти, проте ні, не виходило. А що на моноциклі буде? Поки на ньому міцно сидіти налаштуєшся — сто мозолів на сідниці наб’єш. Ну то й що? Скільки не набив — усі його, зате сидить “на палочці верхи” як влитий. І кидає, кидає, доки терпіння вистачить.

З ранку вистачало. Годину розкидувався, весь змок.

Тіль сказав:

— Перепочинь, бідолаха.

Дан погодився. Він взагалі легко погоджувався відпочити, а тут режисер номера особисто дозволив.

— Погано у тебе п’ять іде, — сказав Тіль.

— Без тебе знаю, — огризнувся Дан.

Дан — не Коля і тим більше не Цезар. Він не вмів робити дві складних справи разом: сидіти і кидати п’ять предметів.

— Три я освоїв у самий колір.

— Три — мало, — ліниво протягнув Тіль, з пристрастю оглянув свої руки — пещені довгопалі долоні, доглянуті нігті, на безіменному пальці правиці — перстень з агатом. А в середині агата — перлинка білою краплею. Любив себе Тіль, пестив, ніжив, навіть нервувати собі не дозволяв. — Три — фуфло.

Сказав — і край. Пояснювати — надаремно витрачати нервові клітини, які, як відомо, не відновлюються. Тіль ніколи їх не тратив, навіть у ті билинні часи, коли працював партерним акробатом, сплигував “верхнім” у колону з чотирьох. Дан тоді ще не народився, напевне. І ніхто не народився. Так ніхто і не відав, скільки років Тілю. Може, шістдесят, а може, всі сто. Агасфер.

До речі, чому він — Тіль? У смислі — Уленшпігель? На погляд Дана, нічого спільного: гумору ні на гріш, войовничості ніякої. Правду він шукати не любить, вважає, що вона, правда його люб’язна, сама з’явиться, коли її час настане. Та й яка Тілю правда потрібна? Тиха, рівненька, щоб не тривожила, не хвилювала, не виводила його із стійкої рівноваги.

Ходить чутка, що Тіль — то прізвище. Мовляв, він француз, голландець чи італієць, чиї пращури прибули в Росію у скрипучому возі Мельпомени, а потім якось відстали від нього, осіли на російській ниві, натуралізувалися. Давним-давно, кажуть, це сталося. За царя Гороха.

Але оскільки Тіль — прізвище, то що за ім’я-по батькові він носить? Цього Дан теж не відав. Завжди Тіль був тільки Тілем і ніким більше, і всі в цирку — від малого до великого, від позаштатного уніформіста до народного артиста — називали його саме так і лише на “ти”. І він усіх на “ти” величав. Від народного артиста до позаштатного уніформіста.

Тепер він сидів у манежі біля бар’єра на складаному рибальському стільчику, який завжди носив з собою у портфелі (о, портфель Тіля! Йому треба співати особливі саги — його старожитності і місткості, де з незапам’ятних часів уміщувалися сценарії впереміш з термосом і бутербродами, складаний стілець і складана парасолька, антикварні книги і повний манікюрний набір, якому заздрило не одне покоління циркових талантів), сидів він спокійнісінько, витягши худі ніжки, і штани його були ідеалом прасування, а чорні напівчеревики сяяли дзеркальною ясністю, незважаючи на дощ і болото. Втім, ясність ця дивувала найменше: Тіль носив калоші — це в другій половині двадцятого століття! — і вони найакуратнішим чином примостилися біля алюмінієвої ніжки стільчика.

— До речі, Данчику, — сказав Тіль, виймаючи з нагрудної кишені пилочку для нігтів і проводячи нею по відполірованому нігтику на мізинці: щось там його не влаштовувало, якусь шерехатість виявило його прискіпливе око: — Тобі якась шантретка дзвонила.

Дан зліз з моноцикла, сів на бар’єр, масажував зап’ястя, слухав Тіля напіввуха.

— З чого ти взяв, що шантретка? І чому шантретка, а не шатенка?

— Любий Данчику, відповідаю в міру надходження запитань. Відповідь перша: за голосом, голос у неї шантретистий. Відповідь друга: так куртуазніше.

— А в білявок, виходить, голос білявіший?

— Точно так, Данчику, ти піймав саму суть. А в брюнеток, дозволю собі доповнити, брюнетистий голосок, Данчику, і це жахливо, жахливо, повір старому Тілю.

— Не любиш брюнеток, Тілю?

— Боюсь, Данчику. Вони всі — вампіреси. Накинуться, закусають, з’їдять без солі.

— І калоші?

— Калоші не стануть, Данчику, вони скриплять неприємно. У мене від цього скрипіння мурашки по тілу.

— Якщо мурашки, треба в лазню, — невдало поглузував Дан. Втім, тепер йому було байдуже, як глузувати: руки поболювали — чи то старий перелом на непогоду давався взнаки, чи то крепатуру заробив, м’яз потягнув. — Так що то за шантретка, з’ясував, Тілю? Ти ж не міг не з’ясувати, ти ж допитливий.

— Ти груба і некультурна людина, Данчику, і тому погано кидаєш пять кульок — немає в тобі легкості, немає і не з’явиться. Вона дається лише натурам, які все тонко відчувають.

— Як ти?

— Саме так, мон шер. І тому я дозволив собі запитати у шантретки її позивні, бо не хотів тебе хвилювати, примушувати думати про те, хто б це міг тобі дзвонити. У неї