Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

Карл Руерг глибоко зітхнув. Швидше за все, дорогою сюди тевтонці відвідали Лева, і той, дізнавшись, що їхній шлях проляже через володіння Ногая, передав (як він сподівався) через надійних лицарів послання. Бажаючи дізнатися, що ж пише руський король монгольському хану, Ульріх фон Зельц зламав печатку. Руерг мимоволі усміхнувся, на мить уявивши собі обличчя комтура, коли той побачив монгольський текст. Малоймовірно, щоб хтось із тевтонців знав монгольську. Сподіваючись у майбутньому все ж таки відвідати таємницю листування короля з ханом, фон Зальц не позбувся компромату.

Руерг востаннє поглянув на вертикальні рядки закарлючок, укотре зітхнув і кинув послання у вогонь. Це не його таємниця, тому він не має права використовувати її. За інших обставин (та ще навіть учора!) Руерг прихопив би послання з собою, але вчорашнього Руерга вже не було.

Другий лист був скручений руркою і з печаткою, що бовталася на шнурку. Лише глянувши на печатку, Карл Руерг одразу збагнув, що автором листа є Головний магістр Німеччини. Шевальє думав лише мить, розламав печатку і вчитався в текст. Він не помилився. Головний магістр Німеччини писав до Анно фон Зангерсхаузена. Він повідомляв Гросмейстера, що відправив капітульєра Ульріха фон Зальца, родича покійного магістра Германа фон Зальца, для виконання важливої місії, яка, як був переконаний Головний магістр, принесе користь ордену і прославить його. Нехай пектораль, котру капітульєр вручить геру Гросмейстеру, наповнить серця братів на Святій Землі вірою і силою.

«А тевтонець — оптиміст нівроку! — відзначив про себе Руерг. — Бути таким упевненим в успішному завершенні місії! А тут на дорозі трапилися ми!»

Перечитавши послання вдруге, Карл Руерг і його кинув у вогонь. А за ним решту паперів, які не мали ніякої цінності. Покінчивши з цим, шевальє Руерг продовжував сидіти за довгим столом. У печі догорали папери, але Карл знав, що це горить його минуле. Він уже вирішив, що робитиме далі. Насамперед він мусить відвідати абатство Ла-Ферте, де відмолює свої гріхи колишній тамплієр Едуард Бомон. Що ж, на один гріх в Едуарда стане більше, але Карл чомусь був упевнений, що це його не надто засмутить.

А вночі палац монгольського намісника спустів.

Так за один день Бакота позбулася обох своїх намісників. І як виявилося, надовго. Ні Леву, ні Ногаю було не до відкритого всім вітрам і розбійникам прикордонного міста. Кожен мав свою мету, і, на щастя для обох, поки що вони не перетиналися.

Від побаченого перехопило подих. Але не знамениті київські церкви і палаци примусили Ратибора і Діонісія, а з ними і сотню ратників, мимоволі замовкнути. Вони сподівалися побачити щось подібно, але щоб таке...

Міста власне не було. Куди сягав зір — всюди виднілися руїни, вже геть зарослі бур’яном і навіть лісом. Лише на пагорбі, там, де колись було княже місто, над заростями піднімалися діряві куполи двох церков. Із розповідей Діонісія ратники знали, що із майже сорока храмів після навали Батия залишилося заледве п’ять, і лише Софія та Михайлівський могли похвалитися хоч чимось. Від решти залишилися тільки руїни, і то заввишки не більше людського зросту.

Дивно, але на Горі — місці, облюбованому князями й боярами, було порожньо. Ніхто не намагався поселитися на колись престижних схилах. Убогий люд — не більше двох тисяч — заховався у своїх хатинах між Горою та Дніпром. Там і протікало життя розгромленого і розграбованого міста. І навіть намісник Києва Брячеслав не ризикнув піднятися у княже місто. Справді, що йому там робити — серед лісу та вовків? Він вибрав найкращий серед вцілілих будинків і саме звідси правив Києвом та збирав з городян десятину князю Ярославу Ярославину й данину ханові. Щоправда, зараз намісника Брячеслава в Києві не було. Як повідомив Діонісію та Ратибору місцевий житель, котрого вони зустріли далеко на заході від міста, Брячеслав ще третього дня, дізнавшись, що до Києва приступає військо короля Лева, котрого він не прийняв у Володимирі, скочив на коня і, залишивши все своє добро, поскакав на північ, туди, де за болотами лежала столиця його князя.

— Навіщо королю це місто? — тихо запитав Діонісій. — Тут же нічого немає! І нікого!

— Це Київ! — відповів Ратибор. — Його може і не бути зовсім. Але це Київ.

На це Діонісій не відповів нічого. Він лише злегка пришпорив коня в боки, і загін, як за командою, рушив уперед. Цією дорогою колись до Києва приїжджали торговці з Цар-города, ті, що не припливали Дніпром. Колись ця дорога була широка і велелюдна. Зараз про неї нагадувала лише ледь помітна стежка поміж густих кущів та дерев, які встигли вирости від часів Батиєвої навали. Ратники на чолі з Діонісієм продиралися крізь них, про себе лаючи когось невідомого, хто, на їхню думку, мав би розчистити дорогу. Невдовзі показалися руїни якоїсь великої споруди. Про те, якою вона була раніше, можна було лише уявити, дивлячись на купи битої цегли.

— Церква Пирогощі, — повідомив Діонісій. — Тут захисники особливо довго тримали оборону. Всі тут і полягли.

Більшість ратників, почувши це, перехрестилися.

А ще через якийсь час гущавина відступила, і військо побачило перед собою досить-таки охайне невеличке поселення. Кількасот будинків, одна маленька церква, дві тисячі городян — і два храми на високому пагорбі. Ось і все, що залишилося від колись могутнього міста, з яким змушені були рахуватися сусіди. Тепер же, щоб відновити свою велич, городянам доведеться витратити багато сил і часу. Але перед тим треба звільнитися від опіки монголів.

Що ж, прибуття сотні ратників князя Лева було першим кроком до цього. Звичайно, доведеться ще