Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А я? Що більше я дивився на цю ниточку й кокон гусениці, то дужче відчував, що всі переплутані враження починають прояснюватись. Там, у Ченську, під мікроскопом доцента Воронцової я прочитаю знову аркушики, які зберігаються в цьому коконі. На душі в мене було радісно й прозоро. Думав я тепер лише про одне: як би допомогти Думчеву тихо й спокійно повернутися в життя.
Трохи осторонь від пенька лежав чийсь акуратно складений костюм, сірий, картатий. Він видався мені дуже знайомим. Плетена краватка — темно-сіра з червоним. Коричневі черевики з вузликами на шнурках теж видались мені знайомими.
Я бачив колись на комусь цей костюм. Але на кому? Подивившись на черевик, я згадав крокуючі колони, які розчавили наш пліт біля річки.
— Це костюм велетня, — мовив я.
— Так, костюм велетня! Знаєте, в Країні Дрімучих Трав я роздобуду для вас шовкові штани з ниток шовкопряда, ватяну куртку витче психея. І ми будемо в плащах. Але стійте! Що ж це таке? Можливо, я й сам оце плутаю… То я усвідомлюю, що став таким, як усі люди, то втрачаю це відчуття. Не збагну… — Думчев схопився: — Гуркіт! Що за гуркіт? — Він затулив долонями вуха.
Так, якісь дивні уривчасті звуки. Вони мені знайомі, я їх чув колись. У траві промайнув пухнастий хвіст. Собака. Це її гавкіт. Отам якийсь навіс, покритий травою. Я підійшов до нього і почав спускатися кам’яними східцями…
Площадка. Стіл. Два стільці. На столі м’ятий бляшаний бідон. Я зупинився. І от з глибини показалася людська рука з ліхтарем, і передо мною постала знайома, дуже добре знайома постать жінки у ватянці. І сюди-таки стрибнув собака жовтої масті, з пухнастим хвостом…
І тут я негайно все, все згадав! Все зрозумів!
— Здрастуйте, товаришко Черникова! Я повернувся! — вигукнув я радісно.
— Що таке? Гола людина?!
Я вибіг з підвалу. Навздогін мені залунав скажений собачий гавкіт.
РОЗБІЙ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ
— Думчев! Сергію Сергійовичу! Де ви? Мовчання. Гавкіт собаки затих.
Та ось кущі сколихнулися, розсунулись, і Думчев спитав пошепки:
— Що, гуркіт вже ущух?
— Собачий гавкіт? Так!
— Ні, не гавкіт, а гуркіт.
— Це гавкіт собаки! Тут база Райхарчоторгу.
— Зрозумійте ж мене. Я певен…
Думчев не договорив — на нас мчав собака. Я схопив гілку і замахнувся. Собака, підібгавши хвоста, з гавкотом побіг назад до своєї хазяйки.
— Цей собака видався мені спочатку величезною допотопною твариною, — сказав Думчев. — А ви на неї — гілкою… І вона геть від вас! Лише зараз я повірив, що гуркіт — не гуркіт, а гавкіт і що ми обидва…
— Тихіше! Слухайте!
Там, коло бази Райхарчоторгу, Черникова розмовляла з своїм собакою. Ми обидва прислухались.
— Ну й робота! Розумієш, Кучерявий, яке діло? Мені по нову книжку ордерів до міста треба йти, а наказано: стій тут і вартуй одежу. А якщо по овочі приїдуть? Як же овочі без квитанції відпускати? А потім відповідай, звітуй, кому і почім відпускала. Кілька днів люди шукали отого чоловіка, що зник! Гай прочісували. А я їм кажу: “Не шукайте. Він тут, на цьому місці, на моїх очах щось проковтнув… і раптом зразу розтав, зник… Сама ж я про це в місто повідомила”. А мені сказали: “Ну, то вартуй цю одежу”. З пенька зняли, акуратно розклали й сказали: “Не чіпай, бережи. Сюди вчений собака прибуде. У Москві про нього відомо, Ельфою зветься. Він одежу понюхає і в гаю, у руїнах, кого треба знайде”. Отут і стій! За що на мене напасть така? Хто ж я є — завідувачка державної бази Райхарчоторгу чи сторож чужих піджаків? А тут голі ходять… Лякають ще…
Черникова замовкла.
— Громадянко, — гукнув я, — поверніть мені мій одяг!
— Хіба ж він твій?
— Мій! Киньте костюм сюди, в кущі. Ви одверніться, я сам його візьму!
— Наказано охороняти! Кого треба, того вчений собака Ельфа знайде.
— Прошу вас, товаришко Черникова…
— І не просіть! Наказано — ні на крок!
— Ну й не треба! Дочекаюся вченого собаки.
Ми перезирнулися з Думчевим і відразу зрозуміли один одного.
— Ідуть! Ведуть! Вченого собаку Ельфу!
— Де? Де?
— Там! Дивіться! Там вони, за поворотом…
Чериикова ступила кілька кроків, приставила долоню до очей, почала вдивлятися в далечінь.
Я вискочив з-за кущів, схопив одяг і кинувся назад.
Услід нам лунало:
— Розбій! Розбій серед білого дня!
Та ми були вже далеко й наближались до. альтанки.
Ось він, мій костюм! Але один на двох! І ми поділили одяг. Піджак і штани — Думчеву. А в мене… у мене був аж надто “спортивний” вигляд. Думчев був у веселому настрої: ще трохи — і засміється. А я реготав, реготав до сліз…
Рю-рю-рю, — десь поруч рюрюкав зяблик.
Ми весело толочили кущі. Переляканий дрізд цокав своє: цок-цок-цок…
І гавкіт собаки і те, як рюрюкав зяблик і як цокав дрізд, — усе це здавалось мені зворушливим уривком якоїсь дорогої мелодії.
БІЛЯ ПОРОГА СТАРОГО БУДИНКУ
Зараз, коли я пишу ці рядки і відновлюю в своїй пам’яті наше повернення до Ченська, мене знову охоплює те веселе, світле почуття, яке сповнювало нас у ті години. Пригадую, який дивний і кумедний вигляд був у Думчева в моєму широкому костюмі і який недоладний “спортивний” вигляд був у мене, як ми весело сміялись, дивлячись один на одного!
До вечора ми ховалися в гаю, а ледь посутеніло — вийшли на шлях і попрямували до міста.
Мушу нагадати, що, опинившись у Країні Трав, у потоці небезпек, я не зміг, не встиг поінформувати Думчева про події і зміни, які відбулися на землі за час його відсутності.
Ми поволі йшли повз вікна чужих будинків. В одних засвічувалися вогні, в інших було ще темно. Вікна були відчинені, до нас долинали уривки розмов, сплески сміху. Думчев раз у раз зупинявся, здивовано озирався. Він повернувся до життя, але всіма думками, почуттями, переживаннями ще не розлучився з Країною Дрімучих Трав.
Ось під великим синім абажуром зібралася сім’я за вечірнім чаєм. На високому стільці сидить білява дівчинка, розмахує рученятами, щось лепече, і всі навколо сміються.
Пригадую, що тоді на вулицях Ченська я подумав: “Ато з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В країні дрімучих трав», після закриття браузера.
