Крістофер Баклі - Майстер реліквій

тому чоловік, який три дні пролежав мертвим, повстав з могили?

Магда сиділа упоперек ліжка, спершись спиною на стіну, і шила щось із білої тканини, яка лежала купкою навколо її ніг. Дісмас сів на ліжко, підібрався до неї, поклав голову на її коліно і миттю заснув.

Коли він прокинувся вранці, то дуже зрадів, що плащаниця цього разу не розмовляла з ним уві сні.

42. А що, як вони вип’ють вина?

Жива картина почнеться рівно о шостій. Ростан сказав: «Будьте люб'язні, ні в якому разі не запізнюйтесь».

Одразу після полудня Дісмас і Магда попрямували до Святої каплиці — робити вигляд, що допомагають з останніми приготуваннями. Їм на руку було те, що у каплиці так само кишіло багато ремісників та слуг. Магда рушила на кухню. Дісмас обійшов навколо обіднього столу, рівняючи стільці, складаючи серветки та усе роздивляючись. Срібна скриня з ладаном стояла наприкінці столу, біля однієї з жаровень. Він схилився над нею, наче милуючись прекрасним срібним вбранням, і трохи відкрив кришку. Потім набрав дрібку мирри — нібито, щоб понюхати. Роблячи це, він смикнув за мотузок у рукаві, висипавши до скрині вміст циліндричного мішечка, який Магда вшила у підкладку рукава.

Дісмас закрив кришку і знову почав пересувати стільці. З кухні вийшла Магда. Вона кивнула, і обоє разом вийшли із каплиці.

Спускаючись сходами, вони почули звук — по бруківці внутрішнього двору гуркотіли колеса карети. За нею — ще одна, тоді ще і так десь із дюжину. Коли карети проїжджали повз, Дісмас помітив на кожній герб Медічі. Одну з них, світло-блакитну, він упізнав, вона належала Караффі. Екіпажі, описавши широке коло, зупинилися навпроти апартаментів герцога Урбіно — через двір від каплиці.

— Що це?

Вони з Магдою помітили, як з дверей сипнули лакеї з багажем і почали вантажити його на позадки карет.

— Лоренцо їде.

— Слава Богу, — сказала Магда.

Карети все прибували. Нарешті з дверей апартаментів герцога вийшов Ростан і попрямував через двір до каплиці. Побачивши Дісмаса, він помахав і підійшов ближче.

— Що відбувається? — спитав Дісмас.

Ростан навіть не намагався приховати задоволення.

— Наш високий гість від'їжджає до Парижа на хрестини дофіна. Як ми будемо сумувати за ним! Гхм!

— Він навіть не залишиться подивитися живу картину і показ Святої Плащаниці?

— На жаль. Синьйор Караффа повідомив, що його милість погано почувається. Через те, що дорога до Парижа складна, було вирішено виїхати раніше. Скільки ж у тих італійців багажу! Але вони завжди так шикарно вдягнені… Отже, майстре Руфус, і ви, сестро, — о шостій, так? Гхм!

На цьому Ростан пішов.

Радість Дісмаса від того, що герцог Урбіно не має підступних намірів щодо плащаниці, і Магда більше не буде наражатися на небезпеку — два благословення одразу! — була такою, що він би негайно обійняв Магду прямо тут. Але вони стояли геть на виду, та й Магда була у чернечому вбранні, тож він стримав себе.

— Ходімо швидше! — збуджено промовив він.

Він почувався пташкою, яку визволили з клітки. Його підошви ледь торкалися бруківки. Вони швидко пробігли три сходові марші до апартаментів архідиякона, для чого Магді довелося високо задрати поділ. У двері Дісмас просто увірвався, налякавши Дюрера та всіх інших.

— Чудова новина! — закричав він, відсапуючись. — Чудова, прекрасна новина! Італійці — вони їдуть! Поки я тут це кажу, вони завантажують карети і ось-ось пошкутильгають до Парижа!

— І що? — сказав Наткер.

— Ти не розумієш? Це означає, що вони не по плащаницю приїжджали. І це означає, друзі мої хороші, що нам більше не потрібно «переводити» її!

Дісмас повалився в крісло.

— Який чудовий день! Який чудовий день!

Конрад замислено прорік:

— Я думав, ми вирішили спочатку вкрасти, а вже потім вирішувати.

— Я теж, — сказав Наткер.

— Хлопці,— сказав Дісмас, — герцог Карл — хороша людина. Навіщо нам красти його реліквію?

Ландскнехти замислились.

— А як же тоді покута? — спитав Конрад. — Увесь цей час ти скиглив, що попадеш до пекла, якщо не виконаєш свою покуту.

Дісмас кивнув.

— Так, моя покута… Ну, Конраде… я саме зараз міркую про це. Спробуй відповісти на питання: який доброчесний священик міг би призначити в якості епітимії вкрасти плащаницю Ісуса? Призначив би Лютер таку покуту?

Конрад насупився.

— Хай там як, але її призначено.

Дісмас розсміявся.

— Я зворушений твоїм піклуванням про мою душу.

— Ти казав, що ми викрадемо її, а тоді проголосуємо, чи продавати.

— Конраде, але італійці їдуть!

— Не думаю, що це на щось впливає. План є план. Я кажу так: доведемо справу до кінця. А потім вирішимо, що робити далі.

Дюрер утрутився з більш практичного питання:

— А що там з вином та ладаном?

«Господи!» — похопився Дісмас. Він так радів від'їзду італійців, що геть про все забув.

У двері постукали. Дісмас підійшов відчинити. На порозі виник один з людей Караффи, дуже захеканий.

— Сеньйоре Руфус! Сестро Гільдеґарда!

— У чому справа?

— Його високість герцога Урбіно розбив параліч. Він помирає. Просить сестру допомогти.

— Хіба він не їде?

— Ми вже збиралися виїхати, аж раптом стався напад. Послали за сповідувачем. Будь ласка, сестро! Він терміново вас кличе. Візьміть ваше сердечне зілля…

Магда зібрала аптекарську сумку.

— Я йду з тобою, — сказав Дісмас.

Магда дала знак Дісмасу зачинити двері, щоб слуга нічого не почув.

— Хвилинку, — сказав Дісмас, звертаючись до того.

Магда сказала:

— Тобі треба бути у каплиці.

— Але…

— Я не знаю, що робити з миррою. Вино стоїть в кухні у великому глиняному глечику на столі біля дверей каплиці. На глечику біла серветка з маленьким червоним хрестиком.

— Я не можу просто зайти до кухні і вийти з вином!

— Сомельє — це огрядний чолов'яга у червоному капелюсі, на якому вишитий герб савойських герцогів. Його звати Бертран. Він зі мною фліртував. Скажи йому… ні, краще прошепочи: «Сестра Гільдеґарда просить зустрічі після живої картини. У замковому саду». Він дуже зрадіє, будь певен. Тоді, коли вже виходитимеш, перекинь глечик, наче ненароком.

— А якщо його там не буде? Якщо вони його переставили? Якщо його подадуть під час показу живої картини?

— Тоді,— сказала Магда, — у Ісуса і його апостолів буде дуже весела Тайна вечеря. Слухай, Дісмасе, вино стоїть на місці. Просто піди і перекинь глечик. Що вони тобі зроблять? Хіба що обізвуть йолопом.

— Добре, добре. Але що з ладаном? Що мені з цим робити? Теж перекинути скриню? Ну нічого, щось придумаємо… Але я все одно не хочу, щоб ти йшла до Лоренцо сама.

— Не хвилюйся, Дісмасе. Все буде добре. Він помирає. Скоро все скінчиться.