Донна Тартт - Таємна історія

те, що Генрі навіть близько не докладав ніяких зусиль, аби потурати всім примхам Банні, як робили інші. Коли спливало питання французького туру (а спливало воно дуже нерідко), Генрі від нього, по суті, неуважно відмахувався, даючи механічні та силувані відповіді. Наприклад, особисто мене від упевненості Банні в тому, що ця його очікувана подорож відбудеться, холодок пробирав значно сильніше, ніж від його істерик. Ну як він міг плекати ілюзії про те, що вона відбудеться, а навіть якщо так, то не перетвориться на суцільний кошмар? Та Банні, схожий на щасливого пацієнта психіатричного закладу, міг годинами теревенити про ілюзорну Рив’єру, ігноруючи зціплені зуби Генрі або порожню, зловісну тишу, яка починала панувати в кімнаті, коли він нарешті вибалакувався й сідав, спершись підборіддям на руку та спрямувавши замріяний погляд у далечінь.

Нам усім постійно здавалося, що свій гнів на Генрі він сублімував у стосунках із рештою світу. Він постійно когось ображав, грубив, заводився з півоберта у спілкуванні буквально з першим-ліпшим, хто міг нагодитися. Ми стали дізнаватися про його поведінку з найрізноманітніших джерел. Із вікна він жбурнув черевика в якихось хіпі, що грали в сокс перед його корпусом; погрожував розправою своєму сусіду, котрий, за словами Банні, надто голосно слухав радіо; одну з жіночок у бухгалтерії обізвав троглодиткою. Мабуть, нам пощастило, що коло його постійних знайомств не було аж надто великим. Джуліан бачився з Банні так само часто, як і решта, але ніколи — за межами аудиторії. Набагато більше нас турбувала його дружба зі старим однокласником Клоуком Рейберном, а найбільше — стосунки з Меріон.

Ми знали, що так само, як і ми, вона чітко вловила зміни в його поведінці. Вони її спантеличували й дратували. Якби вона бачила, як він спілкується з нами, то, безперечно, не винуватила б у цих змінах нас. Але вона лише знала про зірвані побачення, перепади настрою, понурість і спалахи ірраціонального гніву, спрямовані на неї. «Зустрічається з іншою? Хоче порвати зі мною?» Одного разу її знайома з Дошкільного центру розповіла Каміллі, що Меріон з роботи телефонувала Банні шість разів і останнього разу він просто кинув слухавку.

— Боже, о Божечки, а хай би вона нарешті виставила його за двері, як у старі добрі часи, — просив у неба Френсіс, закидаючи голову, коли до нього дійшли ці розвіддані. Більше новин ми про них не чули, але пильно спостерігали й молилися, щоб усе сталося саме так. Якби Банні мав більше розуму, то просто б заткнувся, але зараз його підсвідоме вирвалося на свободу й носилося порожніми коридорами черепа поміж хаотично розгублених клепок. Ніхто не міг бути певним у його вчинках.

Із Клоуком вони бачилися не так часто. Вони з Банні не могли похвалитися великою кількістю спільних тем. Ну, вчилися в одній школі. Але Клоук, який тусувався з модними мажорами та ще й міцно сидів на наркотиках, думав тільки про себе, тому навряд чи переймався б змінами в поведінці Банні, навіть міг їх просто не помічати. Клоук мешкав у корпусі поруч із моїм, Дербінстоллі (назву його місцеві дотепники перекрутили на Діазепам-Голл, оскільки в гуртожитку буйним цвітом квітувала так звана «навколонаркотична діяльність», як це офіційно йменувалося університетським канцеляритом, а крім цього, будинок періодично страждав від міні-вибухів та невеличких пожеж, спричинюваних самотніми курцями креку та його аналогів із-поміж числа студентів-хіміків, котрі працювали в підвалі), і, на превелике щастя для нас, займав кімнату одразу біля входу, на першому поверсі.

— Мені просто хотілося б знати, — пояснював Генрі, — куди він ходить.

Наглядати за Банні виявилося легко хоча б тому, що, здається, він і сам не хотів надовго випускати решту нас, особливо Генрі, з поля зору.

Якщо Банні ставився до Генрі з повагою, то іншим доводилося нести весь тягар його виснажливих, щоденних гнівних нападок. Більшість часу він міг когось просто допікати, наприклад, своїми малоосвіченими й частими тирадами проти католицької церкви. Батьки Банні ходили до Єпископальної церкви, мої, наскільки мені відомо, взагалі до релігії жодного стосунку не мали. А от Генрі, Френсіс та двійнята виховувалися в католицькій традиції, і хоча жоден із них до церкви не вчащав, той невпинний безграмотний потік блюзнірств, що вивергався з вуст Банні, доводив усіх до сказу. Усі ці хтиві погляди та підморгування, коли він травив байки про занапащених черниць, блядуватих католицьких дівчат і священиків-педерастів («Так от, оцей панотець Такий-то й каже хлопчикові-служці, завважте, дев’ятирічному хлопчикові-служці, юному бойскауту Тіму Малруні: “Синку, а хочеш покажу, де вночі сплю я й усі наші панотці?”»). Він вигадував обурливі історії про збочення різноманітних римських пап, розповідав про маловідомі тонкощі католицької доктрини й навіснів через змовницькі каверзи Ватикану попри їх категоричне спростування Генрі та приглушене бурмотіння Френсіса, у якому той висловлював усе, що думає про всяких протестантів, які дряпаються вгору соціальною драбиною.

Та гірше ставало, коли Банні обирав собі мішень і займався нею впритул. Із якоюсь протиприродною вправністю він завжди знав, яку струну зачепити і в який момент, щоб роз’ятрити якнайсильніше й довести до люті. Чарльз мав неконфліктну вдачу, та навіть він подекуди дратувався через ці антикатолицькі інвективи, аж починав зі злості дзеленькати чайною чашкою об блюдце. А ще він болісно реагував на будь-які зауваження стосовно алкоголю. Чарльз насправді багато випивав. Ми всі багато випивали. І хоча, умовно кажучи, міру він знав, я часто помічав за ним запах міцних напоїв у різну пору дня або, коли приходив у гості без попередження, заскакував його за самотнім чаркуванням, що, в принципі, можна було зрозуміти з огляду на поточний стан справ. Зате Банні нещиро розігрував несамовиті переживання, приправлені в’їдливими коментарями про пияків. Він вів завищений лік спожитим Чарльзом коктейлям. Підкидав різні опитувальники («У вас виникає бажання випити протягом дня?») та брошури (вкрита ластовинням дитина з благальним поглядом дивиться на батьків: «Мамо, а що значить “п’яний”?») у його поштову скриньку й дійшов до того, що повідомив ім’я Чарльза університетському відділенню «Анонімних алкоголіків», після чого Маколі довелося відбиватися від нав’язливих буклетів, телефонних дзвінків і навіть персонального візиту благонаміреного учасника спільноти, що перебував на найвищому рівні їхньої програми боротьби із залежністю.

Із Френсісом, з іншого боку, все виходило ще більш підкреслено та неприємно. Ніхто про це нічого не казав, але всі знали, що він ґей. І хоча нерозбірливим у зв’язках його було не назвати, та вряди-годи він таємниче зникав під час якоїсь гульні, а ще одного пообіддя дав і мені про себе знати в цілковито