Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Я добре запам’ятала дорогу, і по ниточці своєї ж магії вибралася на двір. Сонце вже заховалося за дубами, і продовжувати пошуки сьогодні не мало жодного сенсу. Ярош йшов за мною, не сказавши мені жодного слова за усю дорогу, і тільки тоді, коли я посунула до звичного входу на факультет, він мене спинив. 

– Добраніч, Таво. 

Голос Яроша був пригнічений, але я не піддалася на це. Тільки коротко кивнула йому головою, а тоді причинила за собою рипучі двері. Дорога гвинтовими сходами залишилася, як у тумані – переважно через те, що в очах почали збиратися непрохані злі сльози. 

І чому я плакала за Вересом? Він однаково не був птицею мого польоту. Навіть якщо забути про те, що він тримає мене тут з цілком конкретної причини, навіть якщо уявити, що він поцілував мене не для того, аби я більше слухала його… Навіть так в нас ніколи не було й шансу бути разом. 

Я втерла очі, але на душі не стало менш паскудно. На стінах кабінету все ще залишалися напівстерті надписи забирайся геть! і вбивця. Якби тільки Мейлі знав, наскільки він близький до істини. 

Мені і справді потрібно забиратися звідси геть – відразу ж після того, як справу буде зроблено. І більше не підпускати Яроша Вереса до себе. 

Гроза зустріла мене на ліжку, скрутившись там калачиком; вона тільки трохи підняла голову й почала сичати, щойно побачила мене, й тоді я взяла її на руки, починаючи погладжувати луску. Змія лащилася до мене, як кішка, і від цього очі знову почало пекти – вже вкотре за день. 

– Невже я… – прошепотіла я їй. – Невже я й справді така погана людина? 

Гроза мені нічого не відповіла, а тільки заповзла на шию, звившись навколо неї у кілька кілець. Я кивнула й загасила кристал, залишаючись майже у темряві. 

З гайочку, на який виходили вікна, лилося тоненьке світло, і я підійшла до вузького скла. Пандора вже який день поспіль сиділа під дубом, влаштувавши собі там житло з наметом. Вона сиділа біля великого жовтогарячого кристала й дивилася на зорі, але всього за мить перевела погляд на вежу – певно, помітила мене. 

Я поборола бажання відразу ж заховатися і залишилася стояти. Шукачка дивилася на мене кілька митей, а потім коротко кивнула у вітанні. Я після павзи кивнула у відповідь. 

Хоча Пандора, певно, цього й не бачила.