Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити його репутацію й надати впевненості у власних силах.

Адолін повільно стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»

— Так, — промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. — Мій племінник — краща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.

Адолін здригнувся:

— Що-що?

— Я спочатку не розумів, — продовжував Далінар. — Об’єднай їх. Я повинен об’єднати їх. Та хіба вони вже не об’єднані? Адже ми пліч-о-пліч б’ємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворог — паршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війна — ця облога — для них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо об’єднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного блага — стати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.

— Батьку, багатство та слава — це наріжні камені алетійськості як такої! — заперечив Адолін. Невже йому це не почулося? — А як же Пакт помсти? Великі князі заприсяглися шукати покари на голови паршенді!

— Ми й шукали її, — промовив Далінар, глянувши на Адоліна. — Я розумію, що це звучить жахливо, сину мій, однак на світі є речі, важливіші за помсту. Я любив Ґавілара. Мені страх як не вистачає його, і я ненавиджу паршенді за вчинене ними. Але справою братового життя було об’єднання Алеткару, і я радше опинюся в Геєні, ніж дозволю йому розпастися.

— Батьку, — сказав княжич, почуваючись враженим у саме серце. — Якщо тут щось і йде не так, то це тому, що ми недостатньо стараємося. Гадаєш, великі князі граються в ігри? То подай приклад, як їм варто було би діяти! Замість розбалакувань про відхід ми повинні говорити про наступ — слід завдати паршенді удару, а не тримати їх в облозі.

— Можливо.

— Так чи інак, а про відступ не можна й згадувати, — відрубав Адолін. Люди вже гомоніли, що Далінар стає безхребетним. А що ж вони скажуть, зачувши таке? Але ти ж іще не обговорював цього з королем, правда?

— Ще ні. Я поки не знаю, як йому це правильно подати.

— Прошу тебе, не говори з ним про це.

— Побачимо, — Далінар знову обернувся в бік Розколотих рівнин, і в його очах з’явився відсутній вигляд.

— Батьку…

— Ти сказав, що думаєш, сину, і вислухав мою відповідь. Не ускладнюй ситуації. Ти отримав донесення від ар’єргарду?

— Так.

— А як справи в авангарду?

— Я щойно перевірив і… — він замовк. А бодай йому. Напевно, вони пробули тут уже досить довго, і королівському кортежу був саме час вирушати далі, адже якась частина армії не могла полишити це плато, доки монарх благополучно не добудеться на інший бік прірви.

Адолін зітхнув і пішов вислуховувати донесення. Незабаром усі вони перебралися через провалля та їхали по сусідньому плато. Ренарін рисив поруч із Адоліном і намагався зав’язати розмову, але той лише односкладно буркав у відповідь.

На нього наринула дивна туга. Більшість воїнів поважнішого віку — навіть усього на кілька років старших за Адоліна — билися пліч-о-пліч із батьком у дні його слави. Він мимоволі відчув заздрість до всіх тих, хто знав родителя та бачив його на полі бою ще до того, як старий зовсім схибнувся на Кодексі.

Ці зміни почалися зразу після братової смерті. У той жахливий день, з якого все пішло шкереберть. Втрата Ґавілара ледь не зламала Далінара, й Адолін ніколи не пробачить паршенді, що ті завдали його батькові такого болю. Ніколи. Люди воювали на Розколотих рівнинах із різних причин, але він прибув сюди саме через це. Може, якщо вони розіб’ють паршенді, його батько знову стане колишнім? Може, щезнуть ті моторошні видіння, від яких він так потерпає?

Попереду нього Далінар тихо бесідував із Садеасом. В обох були насуплені обличчя: вони заледве терпіли один одного, хоча колись були друзями. Проте ніч Ґавіларової загибелі змінила й це. Що ж трапилося між ними?

День помалу збігав, і зрештою вони добулися до місця ловитви — двох плато, на одне з яких мали виманити чудовисько для атаки, а інше, на безпечній відстані, призначалося для глядачів. Як і більшість плато, вони являли собою пересічену місцевість, вкриту витривалими рослинами, що адаптувалися до постійних бур. Скелясті уступи, западини та численні нерівності поверхні перетворювали ці плато на вельми ненадійну арену для такого поєдинку.

Адолін приєднався до батька, який чекав біля останнього мосту, доки король у супроводі роти солдатів перебереться на плато для глядачів. Слідом за ним мав рушити почет.

— Ти добре справляєшся з обов’язками командира, сину, — похвалив Далінар, кивнувши у бік групи воїнів, котрі марширували мимо, віддаючи честь.

— Вони славні хлопці, батьку. Їм навряд чи потрібен командир, щоби перейти з одного плато на інше.

— Так, — відповів на це Далінар. — Але тобі потрібно здобувати досвід командувача, а вони мають привчатися до того, що саме ти віддаєш їм накази.

До них підрисив Ренарін — напевно, час було перебиратися на плато для глядачів. Далінар кивнув синам, щоб ті їхали першими.

Адолін повернув був коня, але зупинився, помітивши щось на плато позаду них. Вершника, котрий щодуху скакав з боку військових таборів навздогін мисливцям.

— Батьку! — гукнув Адолін, вказуючи в той бік.

Далінар миттю обернувся в напрямку жесту. Однак його старший син незабаром упізнав верхівця. Усупереч його очікуванням, це виявився не вістовець.

— Дотепник! — сказав Адолін, махнувши рукою.

Новоприбулий підрисив до них. Високий і худий, королівський Дотепник впевнено сидів на спині чорного мерина. На ньому був чорний сюртук із цупкої тканини й такого ж кольору штани, що пасували до його темно-оніксового волосся. Хоча при боці в Дотепника висів довгий і тонкий меч, ця зброя, наскільки Адолін міг виснувати, ніколи не полишала піхов. Її функція була