Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

покій ускочила мала Гела. Аж сама зніяковіла від свого нестримного руху. Її очі світилися золотими кружальцями з-під темної бронзи повік.

— Що скажеш, маленька? — Магдалина простягла лагідно руку, щоб погладити дитину по голівці. «Вона німа!» — готувався сповістити Кай.

Але його випередив дзвінкий голос дівчинки:

— Я була коло вашого човна… що вас привіз… Мені звелено повідомити вас, що вже час у дорогу! Візьміть і мене з собою[338]!

Кай не здивувався. Хіба ж не бачив він, як Раббі одним рухом руки, єдиним словом відкриває очі сліпим, вуха глухим?..

…………………

Зараз по обіді мандрівники приготовилися до дальшого плавання.

— Спокій з тобою, Каю! — прощалася з молодим Понтієм Магдалина. — Сам Раббі підкаже тобі, що маєш чинити… Не ламай нічого в своєму житті! Залитись удома!

— Візьміть хоч золота! Весло… Їжу…

— Навіщо нам весло чи земні добра! — лагідно відповів Лазар. — Маємо віру!

— Але все-таки чогось попросимо тебе, Каю! — озвалася Магдалина. — Дай нам якусь тканину, щоб загорнути келех, як був він загорнений у Йосифа. Маєш щось відповідне?

— Маю! — зрадів Кай. — Найдорожче, що зберігається в лараріумі роду Понтіїв: дорогоцінний фломеум, наш родинний почесний пурпур!

І пригашеною зорею в руках Магдалини заяснів келех магів, загорнений фломеумом роду Понтіїв[339]…

Сама ж Маріам знову стала з келехом на переді баркаса.

Вузькою стежкою між прибережними скелями вправно й просто поплив човен без вітрил і весел… немов поніс душі у вічність…

Як сон прийшли, як сон відійшли дивовижні гості Преторії Понтіїв, що стояла на землі Іберійській…

Крім фламеуму, не взяли нічого, що пропонував їм Кай. Зате ж йому залишили дивні гості ясний спокій… Якби ж могли забрати спокій посланці Того, хто вітав усіх словами: «Мир вам! Мир тобі!»

Але з Магдалиною, мрією юності, відпливала й пора Каєвого молодечого розквіту, якому немає вороття…

По буйно розквітлій весні життя приходить пора дозрівання, літо, заповнене чином, розростом.

«Для смертельника лише земля може бути тереном чину! — думав Кай. — Земля… І наречена!»[340]

Замислився.

«Чи ж добре сказав те, саме тепер, по проводах своїх гостей?»

Відчув, як ніби теплим подихом обвіяло йому серце. Так! І та, і друга, земля й наречена, чекають на нього.

А він, неначе перша людина в день свого створення, стоїть на порозі першого ранку, ще в серпанках прийдешнього сяйва, в мерехтінні сліз плідної передранкової роси… В імлі снів і мрій, що відлітають…

По цім ранку вже буде день — діяльне життя!..

Раббі послав йому келеха, бо для чину потрібно сили. Чи ж добрий господар, посилаючи слугу свого на виноградник, не підкріпить його спочатку?

І в Каєвій душі встав образ Раббі… не змучений, зганьблений, оплетений сітями людської злоби та жорстокості. Ні! Добрий Пастир шукає та скликає овечок своїх, прислухаючись до голосу горлиць, що туркотять по виноградниках. Бо минула доба дощів і прийшла доба пісень…

Ось Він! Погідний, подає щирою рукою радість весільним гостям у Кані. І, здалека, немов лунає його бадьоре привітання:

— Рах tibi! Мир тобі!

Думка звернула до ближчого, вчорашнього весілля… Хор дівчат… Руфіла та Психе Іберійської землі…

«Земля і наречена…» — зітхнув Кай. Помітив, що зупинився в посвяченому Абеліонові гаю…

Під темнолистими густими лаврами стояв майже нічний присмерк… Журний, тужливий, він був просякнутий гірким меланхолійно-ніжним ароматом.

«Неначе в день лемуралій[341], коли в прикрашених кипарисовими гірляндами гаях мертвих[342] поминають тіні померлих перед колумбаріями[343], де стоять похоронні урни!» — подумав Кай.

І здивувався. Бо ніколи ще згадка про мерців не приходила йому в голову в цім святім гаю…

Зненацька його погляд упав на жрицю. Сиділа на круглій мармуровій лаві, вся від голови до ніг загорнена в подорожній плащ. Тільки в біле взуті[344] ноги, мов дві білі голубки, готові зірватись до лету, виглядали з-під одежі.

Побачивши Кая, Аполлодора встала. Взяла з лави досить велику посудину, обгорнену тканиною, ще прикрила її фалдами свого рясного плаща і промовила спокійно й поважно:

— Відходжу. Бо «Келех, замість ліри, поставить любов»… так сказав зоряний дух дитини-профантиди…

Кай не міг зрозуміти сенсу цих неясних слів… Хто ж бо, крім жерців та жриць, розуміє оракули? Але звик