Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

одному руки, як заприсяглися мовчати. Ні, я не зламаю своєї присяги! З матір'ю, яка ні про що-не догадувалась, можна було вести хитромудру, замасковану розмову та ще й сміятися про себе, що мати нічого не знає.

— А ворони-окотоки усі злі? — запитав я.

— Ми воювали з ними протягом багатьох поколінь, — відповіла мати, — Вони вбивали чорноногих, ми вбивали ворон. Вони кажуть, що ми злі, ми кажемо — що вони. Хіба я знаю, де правда?

— А може, вони добрі, так само, як ми?

— Дуже можливо…

Мати поралася в наметі, прибирала, не дивлячись на мене. Мене наче хто за язика тягнув.

— Мамо, — спитав я, — а якби я випадково, ну, зовсім випадково, подружив з кількома хлопцями окотоками, ти б дуже на мене гнівалась?

Мати покинула прибирання і, зацікавлено дивлячись на мене, підійшла ближче.

— Я тільки так собі питаюсь, мамо, тільки так собі! — вже злякавшись, намагався я виплутатись.

Мати зупинилася біля мене і заглянула в очі глибоким, проникливим поглядом.

— Бізончику, — поволі спитала вона, — з ким ви зустрілися?

— Ні з ким, мамо, ні з ким. Ми полювали на перепілок, збирали ягоди саскатун, розмовляли біля вогнища, розказували різні історії.

— Бізончику, де ви зустрілися з хлопцями окотоками?

Я страшенно перелякався:

— Мамо, хіба ж я говорив щось про хлопців окотоків? Я ж нічого…

Мати повернулася і вибігла з намету. Вона побігла недалечко, туди, де сидів батько з кількома воїнами. Я бачив, як вона хутко заговорила, показуючи на мене. Ті відразу схопилися з місця. Одна думка майнула в мене: тікати! Я вискочив з намету і, мов антилопа, помчав у глибину табору. Якийсь намет стояв відчинений. Я вбіг у нього. На щастя, там нікого не було. Під стінкою лежало кілька бізонячих шкур. Я заховався під них і причаївся, як миша. Чув, як мене кличуть надворі, але не ворухнувся.

Минуло чимало часу. Та от у намет вбігли люди. Вони порозкидали шкури й знайшли мене.

— Ходім! — наказали мені коротко.

Мене повели до головного намету. Вже здалека я побачив, що там стоїть багато людей: зібрався мало не весь табір. Побачивши юрбу, я хотів видертися і втекти, але мене притримали і далі вже вели за руку.

— Що ви хочете зі мною зробити? — простогнав я плаксиво.

— Не бійся! Голови тобі не відірвемо!..

Коли ми прийшли до головного намету, люди розступилися перед нами. У наметі я побачив старшин, які сиділи на землі, на чолі з вождем Крокуючою Душею та чаклуном Кінаси. Був тут і мій батько, й дядько Гучний Грім. Перед ними стояло четверо моїх товаришів, з якими я недавно розлучився. Мене поставили біля них. У хлоп'ят були такі пригнічені обличчя, наче їх привели на смерть. Не краще, мабуть, виглядав і я. Воїни саме допитували мого старшого брата.

— Ми заприсяглися, — похмуро заявив Міцний Голос, — і нічого не скажемо. Я не можу зломити присяги.

— Кому ж ви складали присягу? — допитував його Крокуюча Душа.

— Один одному.

— Як ваш вождь, звільняю вас од присяги.

Міцний Голос на хвилину завагався, але твердо відповів:

— Ні, я не можу!

Тут заговорив чаклун Кінаси, звертаючись до нас п'ятьох:

— Шмаркачі! Ви бавитеся тут у присягу, а тим часом небезпека висить над нами всіма! Ідеться про існування всього нашого табору. Негайно ж припиніть опір, бо інакше примушу вас поклястися Великому Рогу! Чим це погрожує, ви добре знаєте!

О, я знав! Скільки страху я натерпівся тоді, коли через мене Рівний Сніг змушений був присягатися Великому Рогу. Ми сліпо вірили, що клятвопорушення буде невдовзі покаране смертю.

Ми мовчки перезирнулися. Коли мої очі зустрілися з братовими, я благально кивнув головою. Брат у відповідь теж нахилив голову.

— Ми зустрілися, — сказав, нарешті, Міцний Голос, — з хлопцями окотоками.

Мабуть, усі вже догадалися про це, але слова брата все одно справили велике враження. Тільки тепер я почав розуміти, яку вагу надавали воїни цьому повідомленню.

— Далеко звідси? — спитав вождь.

— Дві години, як їхати кіньми.

В юрбі знову пробіг рух. Окотоки були так близько від нашого табору!

— Що ж ви з ними зробили? Скільки їх було?

— Четверо… Нічого не зробили. Ми розмовляли, разом переночували, говорили один одному, що…

Міцний Голос зупинився. Він не знав, чи можна це сказати.

— Що ви казали? Ну! — суворо наполягав вождь.

— Що… ми тепер… друзі, — тремтячим голосом відповів брат.

Старшини сприйняли цю звістку на диво спокійно, без усякого обурення. Дядько Гучний Грім нахилився до батька і щось йому зашепотів на вухо; я добре бачив, що обидва посміхалися. Що це все означало?!

— Ти бачив, Міцний Голосе, в якому напрямі хлопці окотоки пішли від вас? — питався вождь.

— Бачив. Вони пішли на південь, а ми на північ.

— Ти пам'ятаєш дорогу до того місця, де ви