Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і келих вогню

повідомленням, що він не зможе прийти — якщо сова, звісно, погодиться віднести записку. Але Гаррі подумав, що краще буде швиденько збігати до Геґріда. Йому було дуже цікаво, що там могло статися, бо Геґрід ще ніколи не просив Гаррі провідати його так пізно вночі.

* * *

О пів на дванадцяту ночі Гаррі зробив вигляд, що лягає спати, а тоді накинув плаща-невидимку і нишком повернувся до вітальні. Там ще було доволі людно. Брати Кріві десь роздобули цілу купу значків "Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ" і намагалися їх зачаклувати, щоб там світилося "Підтримуйте ГАРРІ ПОТТЕРА". Але поки що їм нічого не вдавалося, бо значки застрягли на написі "ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР". Гаррі прокрався повз них до отвору під портретом і зачекав там якусь хвилину, стежачи за годинником. Далі, як і було заплановано, Герміона відхилила йому Гладку Пані з зовнішнього боку. Він прослизнув повз неї, пошепки подякував і попрямував замком.

Надворі було темно-темнісінько. Гаррі пішов через галявину на світло з Геґрідової хатини. Величезна бобатонська карета теж світилася зсередини. Гаррі почув у ній голос мадам Максім, коли стукав у Геґрідові двері.

— То ти, Гаррі? — прошепотів Геґрід, відмикаючи й озираючись довкола.

— Так, — підтвердив Гаррі, заходячи в хатину і скидаючи через голову плаща.

— Маю си тобі шось показати, — мовив Геґрід.

Геґрід був страшенно збуджений. Він мав у петельці квітку, що нагадувала невеличку капустину. Він уже, здається, не користувався шмаровидлом, але явно намагався зачесати волосся — Гаррі бачив, що там скрізь позастрягали поламані зубчики від гребінця.

— Що саме? — обережно поцікавився Гаррі, не знаючи, чи то скрути відклали яйця, чи то Геґрідові вдалося купити ще одного триголового пса в якогось незнайомця в шинку.

— Ходи за мнов, не роби галасу і накрий си тим плащем, — сказав Геґрід. — Ікланя не візьмемо, йому то си не сподобає...

— Геґріде, в мене зовсім обмаль часу... я мушу до першої години повернутися в замок...

Та Геґрід його не слухав. Він уже відчинив двері і вийшов кудись у ніч. Гаррі побіг за ним і виявив, на превеликий подив, що Геґрід веде його до бобатонської карети.

— Геґріде, що?..

— Цсс! — просичав Геґрід і тричі постукав у дверцята з перехрещеними золотими чарівними паличками.

Відчинила мадам Максім. На її масивних плечах була накинута срібляста шаль. Побачивши Геґріда, вона всміхнулася. — О, 'Еґрріде... вже п'ора?

— Бон-абажур, — привітався сяючий Геґрід і подав їй руку, допомагаючи зійти золотими східцями.

Мадам Максім зачинила за собою дверцята, Геґрід запропонував їй узяти його під руку й вони пішли довкола загороди, в якій стояли велетенські крилаті коні мадам Максім. Спантеличений Гаррі намагався від них не відставати. Невже Геґрід хотів показати йому мадам Максім? Та він же її бачив постійно... Її важко було не помітити...

Схоже, для мадам Максім це також була не менша несподіванка, ніж для Гаррі, бо за якийсь час вона грайливо поцікавилася: — К'уди це ти мене в'едеш, 'Еґрріде?

— Ти си файно втішиш, — хрипко озвався Геґрід. — То варто видіти, повір. Тілько... не кажи нікому, шо я тобі показав. Ти си не маєш того знати.

— Авжеж, не скажу, — погодилася мадам Максім, затріпотівши довгими чорними віями.

Вони йшли далі, а Гаррі все більше дратувався, дрібочучи за ними й постійно поглядаючи на годинник. Через Геґріда, що задумав якусь там дурницю, він може розминутися з Сіріусом. Якщо вони не прийдуть, куди треба, то він просто розвернеться й побіжить до замку, а Геґрід нехай собі насолоджується прогулянкою під місяцем з мадам Максім...

Але тут — коли вони вже так довго йшли узліссям, що замок і озеро зникли з очей — Гаррі щось почув. Попереду кричали якісь чоловіки... тоді пролунало оглушливе, пронизливе ревіння...

Геґрід обвів мадам Максім довкола якихось дерев і зупинився. Гаррі підбіг до них — на якусь мить він подумав, що бачить вогнища й чоловіків, що стрибають довкола них, — і тут йому відвисла щелепа.

Дракони.

Четверо величезних, дорослих, страхітливих драконів ставали дибки на задніх лапах у загороді з грубезних дощок. Вони ревіли й чмихали вогнем, що шугав у темне небо з їхніх роззявлених ікластих пащек, якими на висоті метрів з п'ятнадцять над землею увінчувалися довгі витягнуті шиї. Один, синьо-сріблястий з довжелезними загостреними рогами, гарчав і намагався кусьнути чаклунів на землі. Другий мав гладеньку зелену луску, звивався й гупав Щосили своїми лаписьками. Третій був червоний, мав на морді чудернацьку оторочку з малесеньких золотих шпичаків і стріляв у небо грибоподібними вогняними хмарками. Четвертий, найближчий, був велетенський, чорний і дуже схожий на ящірку.

Не менше тридцяти чаклунів, по сім-вісім на кожного дракона, намагалися втримати їх на місці, тягнучи за ланцюги, прикріплені до важких шкіряних пасків довкола їхніх ший та лап. Гаррі, мов загіпнотизований, глянув високо вгору й побачив вибалушені очі чорного дракона з вертикальними, мов у кота, зіницями, налитими чи то страхом, чи люттю. Гаррі не міг розрізнити... Дракон жахливо й зловісно рикав.

— Не підходь сюди, Геґріде! — крикнув якийсь чарівник, що стояв біля паркана, ледве втримуючи в руках ланцюг. — Вони можуть стрілити вогнем на шість метрів! А ця рогохвістка стріляє й на десять, я сам бачив!

— Йой, яка вона файна, — ласкаво промовив Геґрід.

— Нічого не виходить! — крикнув інший чарівник. — Паралітичне закляття, на рахунок три!

Гаррі побачив, як усі драконярі витягли чарівні палички.

— Закляктус! — вигукнули вони хором, і паралітичні закляття шугонули в темряві, наче вогняні ракети, вибухаючи зливами зірок на лускатій шкурі драконів.

Гаррі побачив, як найближчий до них дракон небезпечно захитався на задніх лапах. Його щелепи широко роззявились у беззвучному витті. У ніздрях зненацька щез вогонь, хоч вони й далі диміли... А тоді, дуже поволі, він упав... Кілька тонн м'язів, жил та луски чорного дракона так гримнули об землю, що в Гаррі за спиною аж затряслися дерева.

Драконярі опустили чарівні палички й підійшли до своїх поснулих підопічних, кожен з яких був завбільшки як пагорб. Чаклуни хутко підтягли ланцюги й надійно поприв'язували їх до залізних кілків, позабиваних глибоко в землю за допомогою чарівних паличок.

— Хочеш си глипнути зблизька? — збуджено запитав мадам Максім Геґрід. Вони удвох підійшли до загороди, а Гаррі пішов за ними. Чарівник, який попереджав Геґріда не підходити близько, озирнувся, і Гаррі його впізнав. Це був Чарлі Візлі.

— Усе гаразд, Геґріде? — задихано спитав він, підійшовши до них. — Зараз вони в порядку... По дорозі сюди ми