Ольга Юліанівна Кобилянська - Апостол черні

„орлика“, від мого серця, одинокого внука, за котрим душа рвалась. Я питала себе не раз, що я мала робити? Я мала при собі і другу дитину, котрою треба було інакше займатися, знов інше виховання давати, — сестру твою.

...............................................................

Я працювала тут з нею о наше матеріальне удержання, виховувала її як змога чесно і найстаранніше для життя, для України, щоб знала, куди її душа і вона сама приналежна, коли і її свій камінь до існування України приложити, якою їй треба українкою бути… власне українкою, а коли остаточно приїхав вже не пораз перший вчитель Рибка, що все інформував мене про твоє життя в домі завідателя і рішучо попросив о руку твоєї сестри, котра досі ще для нікого не виявила симпатії, — настала для мене друга душевна криза. Я згадала тебе… примкнула очі… заглушуючи в собі голос колишньої „полковниці“ і сказала, не супротивляючись їй, котра вже була душею потайки прилипла до нього, „йди!“, видираючи з серця переконання, що вона — та розумниця моя — як донька і внучка вищого офіцера, з своєю гарною поверховністю і чистою, мов цвіт, душею, заслужила на інший стан. Все пусте. Се так лиш горда „бабуня“ думала — роїла собі всякі плани ради її старосвітського вихованя. В суті річи я не жалували ніколи, що дала її за нього. Як знаєш сам, він для неї добрий, шанує її, як „княгиню“, кладе до ніг, що може — а щонайважніше, він „свій“ чоловік, він наш українець, він характерний і сумлінний у виконанню свого обов’язку аж вглуб до свого психічного кореня… а за се я дякую тобі, Боже, бо в чім іншім, а надто дотично твоєї особи, я, може, і прогрішилася“.

*

Чи таким я став, якого хотіла мене бабуня бачити, твердим, непохитним у важких монументальних життєвих хвилях, як чоловік і член своєї народности, я не знаю. Той зародок золота — чуття, що десь спочивав на дні моєї душі, я сам в собі ніколи не виплекував, не допускав до розпалу. Тепер, де став старим, кажу: „Великі почування, викликані життям, самі розсержують душу і самі поривають її і собою до великих діл…“

Чи на добре воно вийшло, чи на противне, що з офіцерського сина лиш офіцерський годинникар, як мене прозвали військові знайомі мого батька, що давали великий процент зарібку — хто його знав? І з вас, дітей, хотів я таких поробити, зсередини витовкти молотом натвердо, щоб обзивалися на поклики важних подій в життю лиш чистим — дзвінким — а не півголосом — та… чи не знав я, як до того відповідно братися, чи урвалася тут моя сила — не знаю. Що я гартував, з своєю, життям і досвідченням висталеною, душою, те розм’ягчувала ніжність і любов вашої матері — і хто знає, чи і не ліпше воно так.

Матеріальним моїм станом вона сяк-так задоволялась, пересвідчившись, що її онук став, як сама чула, „полковим“ годинникарем і мав стільки праці, що рідна донька зголосилася до нього на практику і поважну помічницю.

Лише від одного мусила одмовитися, бо все  т р е б а  одного зрікатися, як впевнила, а то — що станові „офіцерському“ жоден інший не дорівнює ані чеснотою, ані лицарськістю, ані неустрашимістю, не говорячи вже про елеганцію. Чи отеє все витворює дисципліна, контроля над самим собою і другими, дивіза — вставляти себе в ряди порядку назверх і вглиб, даючи тим доброго і тривкого, а рівночасно і безвзладного до крови, з отсим, що, по її думці, „виховувало“ залізність в чоловіці… а сходило вже, як їй здавалося, на другий план, старенька не могла погодитися».

І тут скінчив годинникар свої записки, які викликав перстень з червоним каменем.

*

По прочитанні батькового пам’ятника, молодий офіцер сидів ще якийсь час нерухомо. Схилений, сперся одною рукою на коліно… дивився на зшиток, що держала друга. Відтак, мов вертаючи з іншого світа, підняв голову і встав. «Дякую вам, тату! Ви мені розкрили себе… і я ваше поступовання проти нас розумію. Ми вас не один раз запізнавали, вважали за іншого, як був. По смерти свого батька ви не сміли бути дитиною. Ви крали, ловили промені сонця любови, а з тим і культури, бо мусили перебувати в деякім змислі поза нею. А проте, тату… проте ви один ніколи не були назадником, як багато ваших співпрацівників. Ви мурували ґрунт чи не через все життя ваше під своїми і дітей ваших ногами працею, приміром, чесними засадами і правдивістю, і тому і наслідки вашої праці не будуть марні».

«Дай Господи!» — відповів годинникар і його очі засіяли на хвилю шляхетним блиском. В слідуючій вже він згас. «Я їх не дожию, — сказав, — я багато  н е   д о ж и ю, бо давніше моє здоров’я я витратив. Але ви, діти мої, ти, сину мій одинокий, ще зможеш щось на руїнах життя свого діда і батька збудувати, ти, може, станеш на інший новіший ґрунт, сильніший, бо культурніший духом… Яке щастя… глядіти молодому чоловікові в світ з перебраним предками і полишеним, зматеріалізованим здобутком духу — і користати з нього. Яке щастя. Але я готов. Я вже так багато тобі говорив — що час вертати тобі між гурток, який ми на вечері опустили. Слухай, там за дверми чути веселі голоси твоїх сестер і моєї пестійки Оксани. Вони сьогодні подвійно ущасливлені. Старші своїми нареченими, а вона твоїм приїздом. Записки задерж в себе, бо я їх для тебе зладив. А тепер ходім!» Батько сягнув рукою по годинник і глянув: «Дві години я тебе держав. Та не жалуй. Нині Св. Вечір, Рождество Христове. Я щасливий, що дочекав його, маючи і вас всіх коло себе, а надто тебе». Говорячи це, він був сильно зворушений і простяг нараз синові, мов доброму товаришеві, руку. Цей вхопив її, зігнувся блискавкою і, віддаючи їй щирий стиск назад, поцілував її. Тим часом батько обняв вже був його другою рукою і притиснув одинака з цілої сили до своїх грудей. Це сталося без слова і було вчинком одного моменту.

Потім, мов на внутрішній приказ, відвернулися оба від себе. Чи це була подібність вдачі, котра завдавала соромитись м’яких почувань, чи що інше… син, проїхавши рукою крізь густе волосся, сказав стисненим голосом, віддаючи записки батькові назад: «Записки ваші, тату, є для мене дорогою пам’яткою, заховайте їх для мене і надальше в себе. У вас вони