Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.

— У тім-то й річ, Елізабет!

Вона кивнула.

— Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується, і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.

— Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.

Вона поцілувала його.

— Ти швидко навчився знаходити потрібні слова, — промовила вона. — А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?

— Ай справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.

— А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?

Гребер задумався.

— Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катарини. Нехай це буде друге місце зустрічі.

— А вона відчинена вночі?

— Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?

— Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі — цього тепер не досить.

— Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?

— Так.

Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.

— Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно. — Гребер замислився. — Біндинг! — сказав він нарешті з полегшенням. — Це людина надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.

— Ти підеш до нього, щоб знову його пограбувати?

Гребер засміявся.

— Мені, власне, не хотілося б знову це робити. Але ж нам треба щось їсти. Отак ми і псуємося.

— Ночуватимемо знову тут?

— Сподіваюся, що ні. Я матиму цілий день і щось підшукаю.

Її обличчя на мить спохмурніло:

— Так, ти маєш цілий день. А я мушу йти.

— Я швиденько зберу всі ці манатки, віднесу їх до Польмана та проведу тебе на фабрику.

— Але ж я не можу чекати. Мені вже пора. До вечора! Отже, фабрика, церква святої Катарини або Біндинг. Ох і цікаве ж життя!

— Під три чорти таке цікаве життя! — вилаявся Гребер.

Він дивився їй вслід. Елізабет переходила площу. Ранок був ясний, а небо стало яскраво-блакитним. На руїнах блищала роса, мов срібна сіть.

Елізабет обернулась і помахала йому рукою. Потім квапливо попростувала далі. Греберу подобалася її хода. Вона ставила ноги так, немовби йшла колією: одну перед одною. Так ходили жінки в Африці. Елізабет обернулася ще раз і зникла за будинками в кінці площі.

«Як на фронті, — подумав Гребер. — Прощаючись, не знаєш, чи зустрінешся знов. Е ні, к бісу таке цікаве життя!»

О восьмій із дверей вийшов Польман.

— Я хотів спитати, чи ви маєте щось їсти. Окраєць хліба я можу дати…

— Спасибі. Нам вистачило. Чи можу я залишити у вас постіль і валізи, поки сходжу до церкви святої Катарини?

— Звичайно.

Гребер відніс речі. Йозефа ніде не видно було.

— Може статися так, що, коли ви повернетесь, мене не буде вдома, — сказав Польман. — Тоді постукаєте двічі довго й двічі коротко. Йозеф почує.

Гребер відкрив валізу.

— Просто циганське життя, та й годі, — промовив він. — Я цього не сподівався.

Польман стомлено усміхнувся.

— Йозеф живе отак уже три роки. Кілька місяців він ночував лише в електричках. їздив у різних напрямках. Він міг спати лише сидячи й через кожні чверть години прокидався. Так було доти, доки не почалися повітряні нальоти. Тепер це неможливо.

Гребер дістав із валізи банку м’ясних консервів і простягнув Поль-ману:

— Я обійдуся. Дайте Йозефу.

— М’ясо? Хіба воно вам не потрібне?

— Ні. Передайте йому. Такі люди, як він, повинні вижити. Бо що ж буде, коли всьому цьому настане кінець? Що взагалі буде? Чи залишиться достатньо людей, щоб почати все спочатку?

Старий якийсь час мовчав. Потім підійшов до глобуса, що стояв у кутку кімнати, і покрутив його.

— Погляньте сюди, — мовив він. — Бачите? Оцей невеличкий клаптик землі — Німеччина. Її майже можна затулити великим пальцем. Це дуже маленька частина світу.

— Можливо. Проте, вирушивши з цієї маленької частини, ми завоювали чималий шмат земної кулі.

— Шмат — так. Завоювали, але не переконали.

— Ще ні. Та що було б, якби ми змогли цей шмат утримати? Десять років. Двадцять. П’ятдесят. Перемоги й успіхи мають жахливу здатність переконувати. Ми побачили це на прикладі власної країни.

— Ми не перемогли.

— Це не доказ.

— Ні, доказ, — заперечив Польман. — І дуже переконливий.

Його рука в набряклих жилах обертала глобус далі.

— Світ, — сказав він, — світ не стоїть на місці. І коли людина тимчасово зневірилася у власній країні, вона повинна вірити в світ. Затемнення сонця можливе, але ніч не вічна. У всякому разі на нашій планеті. Не слід так швидко капітулювати і впадати у відчай. — Він відсунув глобус убік. — Ви питаєте, чи достатньо залишиться людей, щоб почати усе спочатку? Християнство почалося з кількох рибалок, з кількох віруючих у катакомбах, а також із тих, що вижили на аренах Риму.

— Так. А нацизм із кількох безробітних фанатиків в одній із мюнхенських пивниць.

Польман засміявся.

— Ваша правда. Але світ ще не знав вічної тиранії. Людство просувалося вперед не рівномірно, а завжди ривками, з відступами й судорогами. Ми були надто зарозумілі й гадали, що наше криваве минуле — вже пройдений етап. А тепер бачимо, що варто нам лише озирнутись, і воно нас тієї ж миті наздоганяє. — Польман узяв свого капелюха. — Мені пора.

— Ось ваша книжка про Швейцарію, — мовив Гребер. — Її трохи примочив дощ. Я її загубив, але потім знову розшукав і врятував.

— Не варто було цього робити. Мрії рятувати «не слід.

— Ні, треба, — відказав Гребер. — Що ж тоді рятувати?

— Віру. Мрії повернуться знов.

— Будемо сподіватись. А то так можна й повіситись.

— Який ви ще молодий, — сказав Польман. — Та що це я кажу? Адже ви й справді ще зовсім молодий. — Він одягнув пальто. — Дивно. Раніше я уявляв собі молодість зовсім не такою.

— Я теж, — додав Гребер.

Йозеф був поінформований точно. Причетник церкви святої Ката-рини справді приймав речі на схов. Гребер залишив у нього свій ранець. Потім пішов у житловий відділ. Його перенесли в інше місце, і тепер він містився в природознавчому кабінеті якоїсь школи. Тут ще стояв стіл з географічними картами і засклена шафа з експонатами в спирті.

Службовка відділу поприкладала кількома банками папери. У банках були заспиртовані змії,