Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Все? — поспитав Чемберлен.

— Все.

— Що ж, ось і нові труднощі, — сказав він.

Лорд Галіфакс не відповів; він стояв прямо, наче втілене сумління, ввічливий і стриманий.

— Французькі міністри будуть тут за годину, — сухо сказав Чемберлен. — Цей документ видається мені щонайменше… невчасним.

— Гадаєте, він може вплинути на їхнє рішення? — з ледве помітною іронією запитав лорд Галіфакс.

Старий не відповів; він узяв папір і почав, бурмочучи, його читати.

— Корів! — роздратовано вигукнув він. — До чого тут корови? Це так недоречно.

— Я не вважаю це недоречним. Мене воно зворушило, — відказав лорд Галіфакс.

— Зворушило? — зареготавши, перепитав старий. — Любий мій, ми провадимо переговори. Той, хто буде зворушений, програє їх.

Рожеві, червоні, бузкові тканини, бузкові сукні, білі сукні, голі шиї, гожі перса під хустинками, сонячні плями на столах, руки, густі, золотаві напої, знову руки, стегна, що світять з-під шортів, веселі голоси, знову червоні, й рожеві, й білі сукні, веселі голоси, що кружляють у повітрі, стегна, вальс із „Веселої вдови“, сосновий дух, запах гарячого піску, ванільні пахощі відкритого моря, всі видні й невидні в сонці острови світу, острів Вітрів, острів Паски, Сандвічеві острови, крамнички з дорогим начинням уздовж моря, на якійсь пані плащ за три тисячі франків, кліпси, червоні, рожеві й білі квіти, руки, стегна, „музика ллється сюди“, веселі голоси, які кружляють у повітрі, Сюзано, а як же твій режим? А, дідько його бере! Вітрила у морі, й лижники, які, простягнувши руки, плигають із хвилі на хвилю, поривами сосновий дух, мир. Мир в Жюан-ле-Пен. Він залишався тут, охлялий, забутий, киснув тут. Люди клювали на те: хащі кольорів, чагарі мелодій приховували від них їхню дрібну наївну тривогу; Матьє помалу простував уздовж кав'ярень, уздовж крамничок, о ліву руч було море: Гомесів потяг прибував лише о вісімнадцятій сімнадцять; за звичкою він дивився на жінок, на їхні мирні стегна, їхні мирні груди. Але в нього було почуття вини. З третьої години сорок п'ять хвилин було в нього почуття провини: о третій сорок п'ять потяг вирушив до Марселя. „Я вже не тут. Я в Марселі, в кав'ярні на Вокзальному проспекті, чекаю паризького поїзда, я в паризькому поїзді. Я в Парижі сонного досвітку, я в казармі, ходжу туди-сюди казармовим дворищем в Есе-ле-Нансі“. В Есе-ле-Нансі Жорж перестав говорити, бо довелося б волати на всю горлянку, з громовим ревом над покрівлями пронісся літак, Жорж провів його поглядом, він летів понад мурами, понад покрівлями, над Нансі, над Ніором, він був у Ніорі, в своїй кімнаті з маленькою донькою, відчував на вустах присмак пилу. Що він мені скаже? Він вискочить із потяга, жвавий і чорний од засмаги, мов курортник із Жюан-ле-Пену, тепер я так само смаглявий, як і він, але мені немає чого йому сказати. Я був у Толедо, в Ґвадалахарі, а ти що робив? Я жив… Я був у Малазі, я покинув місто останнім, а ти що зробив? Я жив. Ох! — роздратовано подумав він, я ж бо друга чекаю, а не суддю. Шарль сміявся, вона нічого не казала, їй ще було трохи соромно, він тримав її за руку і сміявся. „Катріна, яке гарне ім'я“, — ніжно сказав він. Як подумати, то Ґомесові поталанило, він воював ув Еспанії, він міг воювати, без зброї, з динамітом проти танків, орлині гнізда на узбережжі, кохання в пустельних готелях Мадрида, маленькі розрізнені димки в долині, окремі розрізнені сутички, Еспанія не втратила свого запаху; а на мене чекає сумна війна, нудна й церемонна; протитанкові рушниці для танків, колективна, технічно устаткована війна, епідемія. Еспанія лишилася там, стяга, що котиться вдалині голубою гладінню моря. Мод сперлася на поруччя й дивилася на Еспанію. Там боролися. Корабель плив уздовж берега; там чутно гармати; шуміли хвилі, над водою майнула летюча рибина. Матьє прямував до Еспанії, ліворуч було море, праворуч була Франція. Мод пливла уздовж берега, о ліву руч був Алжир, її несло праворуч, до Франції; Еспанія була цим спекотним подихом і цією імлою. Мод і Матьє думали про еспанську війну, і це давало їм змогу спочити від іншої війни, війни, в якої було забарвлення мідянки, війни, яка готувалася о праву руч од них. Треба було проповзти до зруйнованого муру, обігнути його і повернутися, тоді завдання буде виконане. Марроканець плазував поміж почорнілого каміння, земля була гаряча, вона понабивалася йому під нігті рук і ніг, йому було страшно, він думав про Танжер; у верхній частині Танжеру стояла жовта двоповерхова кам'яниця, з якої видно було вічне мерехтіння моря, в ній мешкав мурин із сивою бородою, який клав собі до рота гадюк, щоб тішити англійців. Треба було думати про ту жовту кам'яницю. Матьє думав про Еспанію, Мод думала про Еспанію, мароканець плазував порепаною еспанською землею, думав про Танжер і почувався самотнім. Матьє звернув на яскраво освітлену вулицю, Еспанія обернулася, спалахнула, зробилася всього лиш невиразним відкидом вогню о ліву руч од нього. Ніцца праворуч, за Ніццою діра, Італія. Перед ним вокзал; перед ним Франція і війна, справжня війна, Нансі. Він був у Нансі; попри вокзал він прямував до Нансі. Йому не хотілося пити, він не відчував спеки, не був зморений. Тіло його було під ним, безіменне й наче з вати; барви і звуки, сонячні зблиски, запахи пропадали в його тілі, все те його вже не стосувалося. Отак починається недуга, подумалося йому. Філіп переклав свою валізку в другу руку; він був геть зморений, але потрібно було протриматися до вечора. До вечора: відпочину в потязі. Тераса „Срібної вежі“ гомоніла, наче вулик, червоні, рожеві, бузкові сукні, панчохи зі штучного шовку, рум'янок на щоках, солодкі трунки, юрма, липка мов сироп, серце його пронизувала жалість: їх вирвуть із кав'ярень, із їхніх помешкань і пошлють на війну. Йому було шкода їх, шкода себе; вони варилися в цьому світлі, липкі, ситі, охоплені відчаєм. Від утоми і гордощів Філіпові зненацька голова запаморочилася: я їхня совість.

Ще одна кав'ярня. Матьє дивився на цих гарних смаглявих чоловіків, таких вгодованих, таких сповнених гідности, й почувався відірваним од них. О праву руч од них було казіно, о ліву — пошта, позаду було море; і все те, Франція, Еспанія, Італія, було наче лампи, які незабаром для них погаснуть. Вони тут, всі вони ще тут, а війна усього лиш примара. Я примара, подумалося йому. Вони стануть лейтенантами, капітанами, спатимуть у своїх ліжках, голитимуться щодня, а потім багато хто зуміє влаштуватися в запіллі. Він не