Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

Деякі його нові твори не видавали взагалі. Інші зрідка виходили такими сміхотворними тиражами, що їх долю неможливо прослідкувати. Тільки у 2000 роках харківське видавництво «Фоліо» видало п’ятитомне зібрання творів Загребельного, почало постійно перевидавати і друкувати його нові книги. Всього за останні 25 років свого життя він написав 11 романів і повістей, близько 20 оповідань. Його інтерв’ю, статті, виступи постійно публікували майстри української журналістики Дмитро Гордон і Олександр Швець.

Загребельний продовжував свої улюблені теми – пригоди, детектив, фантастика: «Безслідний Лукас» (1989), «Ангельська плоть» (1993), «Попіл снів» (1995). Він досліджував, як хірург препарував і сучасність: «Гола душа, або Сповідь перед диктофоном» (1992), «Брухт» (2002), «Стовпотворіння» (2003).

Останніми роками, коли вік і хвороба не дозволили Павлу Архиповичу активно працювати над новими книгами (залишилися незакінченими історичні романи «Зограф» та «Імперський заручник»), він продовжував так само багато читати, як і раніше, був у курсі не тільки новинок української літератури.

Павло Архипович помер 3 лютого 2009 року. Як це завжди буває, газети і телебачення вустами багатьох відомих осіб поспішили розписатися в своїй любові до письменника. Хтось, можливо, робив це щиро, хтось – «тому, що так належить». Але це й неважливо. Головне, що Майстер залишив нам свої книги. «Для мене особисто кожен читач – це дзеркало, – писав Павло Архипович. – Ти йдеш серед дзеркал, відбиваєшся в кожному і в кожному неоднаково. Для одних ти, може, цікавий, для інших – нудний, для третіх – смішний, для четвертих… Різноманіттю сприймань немає кінця, і це завжди потрібно мати на увазі.

Як це зробити?

Ніхто не знає! Ми пускаємо свої книжки в світ і повинні бути готові до всього – до добра і зла – рівною мірою. Але головне бажання письменника – щоб тебе зрозуміли, для цього варто і потрібно жити».

Франко Іван Якович

(1856—1916)

Видатний поет, прозаїк і драматург, один із провідних громадських діячів в українському політичному житті

останньої чверті ХІХ – початку ХХ століття

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (нині Львівська область), в родині селянина-коваля. Батько хлопчика помер раніше, ніж той встиг закінчити дрогобицьку школу. Мати вийшла заміж удруге, і вітчим, теж селянин, поклопотався про продовження освіти пасинка. Незабаром померла і мати Івана, так що на літо він приїжджав у чужу сім’ю, яка здавалася йому раєм – за зізнанням поета, ненависть до утиску однієї людини іншою він виніс з перебування в школі. Як тут, так і потім в гімназії, Іван був першим учнем, а влітку пас худобу і допомагав домашнім у польових роботах.

Восени 1875 року хлопець став студентом філософського факультету Львівського університету (пізніше, в 1891 році, йому вдалося закінчити і Чернівецький університет, а в 1893-му захистити у Відні докторську дисертацію). Опинившись у Львові, він занурився не тільки в студентське, але і в громадське життя і увійшов до складу редакції студентського журналу «Друг». Його друзі Павлик, Белей, Левицький та ін. під впливом Михайла Драгоманова почали міняти напрям журналу, демократизувати його, виступати за заміну штучного «язичія», на якому він друкувався, живою українською мовою. З цією метою Франко публікував у журналі статті, в яких об ґрунтовував необхідність створення літератури, що спирається на народність.

Активна громадська діяльність стала приводом для арешту групи студентів у червні 1877 року. А в січні наступного року влада організували над ними суд. Дев’ять місяців ув’язнення стали для Франка великим випробуванням на громадянську стійкість. І під час слідства, і на суді він тримався мужньо, викриваючи соціальну несправедливість.

Коли молоді революціонери вийшли з в’язниці, від них відсахнулися «доброчесні» керівники всіх львівських громадських організацій. Проте Іван не опустив рук: розуміючи значення демократичного друку для суспільного прогресу, він разом з Михайлом Павликом створив новий журнал «Громадський друг» (у 1878 році вийшли тільки два числа). А після його заборони в тому самому році видав дві збірки журнального типу – «Дзвін» і «Молот», які були своєрідним продовженням часопису. Саме тут були надруковані знамениті його «Каменярі» і повість «Boa constrictor» (1879).

У 1881—1882 роках Франко друкує повість «Борислав сміється», за нею послідувала історична повість «Захар Беркут» (1883). У ній виразно прозвучала тема патріотизму, самопожертвування в ім’я народу і його майбутнього, що стала письменницьким кредо Франка.

Його поетичний дар зі всією повнотою розкрився вже в першій збірці «З вершин і низин» (1887), прологом до якої служив «Гімн» («Вічний революціонер»). Тут ліричні описи природи, автобіографічні зарисовки, сонети сусідують з творами революційно-визвольної тематики.

У 1890 році за ініціативою Франка і Павлика була створена Російсько-українська радикальна партія – перша політична партія на українських землях. Протягом восьми років Іван був її беззмінним головою і одним із головних ідеологів. На сторінках партійного органу – двотижневика «Народ» – Франко публікував свої просвітницькі статті.

У 1886 році тридцятирічний поет одружився. Його обраницею стала 23-річна Ольга Хоружинська, освічена, розумна, щира, але трохи екзальтована дівчина, з якою Франко познайомився в Києві. Подружжя мало четверо дітей: трьох синів і дочку Ганну. Постійні переслідування Франка австрійськими властями, бідність, важка праця, фізична і психічна слабкість Ольги незабаром перетворили цей шлюб на нестерпне випробування. А нерозділене кохання поета до красуні Целіни Журавської ще більше підсилило його страждання. Відгомонами цієї особистої драми проникнута одна з кращих поетичних збірок Франка – «Зів’яле листя» (видана у 1896 і 1911 рр.).

Активну участь в політичному житті Франко припинив у 1904 році. Частково це було викликано зайнятістю справами Наукового товариства імені Т. Шевченка. З 1898 по 1913 рік письменник з перервами очолював філологічну секцію і етнографічну комісію товариства; був редактором багатьох його видань, зокрема, разом з М. Грушевським і В. Гнатюком редагував «Літературно-науковий вісник».

Бідність, ув’язнення, безперервна і важка праця, родинні негаразди постійно підривали його здоров’я. А потім прийшла убивча недуга – ревматоїдний артрит. Письменника переслідували неймовірні болі, руки паралізувало і викрутило, мучили галюцинації. Франко мужньо переносив хворобу, до кінця не втрачаючи інтелектуальних здібностей. Неправильний діагноз і лікування ртуттю стали, по суті, «об’єктивним вбивством»…

26 травня 1916 року Іван Франко помер. В останню хвилину поряд із вмираючим не було нікого з близьких: сини служили в армії, дочка жила