Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

Анастасія Леонідівна Жардецька,

єфрейтор, санінструктор

Про дивну тишу перед небом і загублену каблучку

«Пішла я з Казані на фронт дев’ятнадцятирічним дівчиськом...

А за півроку писала мамі, що мені дають двадцять п’ять-двадцять сім років. Щодня — страхіття, жах. Осколок летить, так здається: з тебе знімають шкіру. І люди помирають. Помирають щодня, щогодини, таке відчуття, ніби щохвилини. Ряднини бракувало накрити. У спідній білизні складали. Дивна тиша стояла в палатах. Такої тиші я більше ніде не пам’ятаю. Коли людина помирає, вона завжди дивиться вгору, ніколи не дивиться вбік або на тебе, якщо ти поруч. Лише вгору... У стелю... Але так дивиться, наче на небо...

І я казала собі, що жодного слова любові в цьому пеклі я чути не зможу. Не зможу повірити. От скільки років війна йшла, я навіть ніяких пісень не пам’ятаю. Навіть знамениту "Землянку" не пам’ятаю. Жодної... Пам’ятаю лише: коли йшла з дому на фронт, у нас в садку цвіли вишні. Іду й оглядаюся... Утім, напевно, мені траплялися садки на дорогах, вони ж і у війну цвіли. Але я не пам’ятаю... У школі така смішлива була, а тут ніколи не сміялася. Якщо я бачила, що хтось із дівчат вищипав брови або нафарбував губи, я обурювалася. Категорично відкидала: як це можна, як це вона хоче в такий час комусь подобатися?

Навколо поранені, навколо стогін... У мертвих такі жовто-зелені обличчя. Ну, як ти можеш думати про радість? Про своє щастя? Я не хотіла поєднувати любов із цим. Ось із цим...

Мені здавалося, що тут, у таких умовах любов загине миттю. Без пишності, без краси — яка може бути любов? Скінчиться війна, настане красиве життя. І кохання. А тут... Тут — ні. А раптом я загину, і той, хто мене полюбить, страждатиме. І мені так шкода. Ось таке було відчуття...

Мій теперішній чоловік, він до мене залицявся, ми зустрілися на фронті. А я не хотіла його слухати: "Ні-ні, скінчиться війна, лише тоді ми зможемо говорити про це". Не забуду, як одного разу він повернувся з бою і попросив: "У тебе немає якоїсь кофтинки? Надягни, будь ласка. Дай подивитися, яка ти в кофтині". А в мене нічого не було, крім гімнастерки.

Я і подружці своїй, вона вийшла заміж на фронті, казала: "Квітів не дарував. Не женихався. І раптом — заміж. Хіба це любов?" Я її почуттів не підтримувала.

Війна скінчилася... Ми дивилися одне на одного і не вірили, що війна скінчилася, і ми живі залишилися. Ось тепер ми почнемо жити... Любити... А ми все це вже забули, не вміли. Приїхала я додому, пішла з мамою шити собі сукню. Моя перша післявоєнна сукня.

Ось моя черга, і мене запитують:

— Який вам фасон?

— Я не знаю.

— Як це ви прийшли до ательє і не знаєте, яку хочете сукню?

— Не знаю...

А я п’ять років жодної сукні не бачила. Я забула навіть, як шиється сукня. Що треба якісь там виточки, якісь розрізи... Низька талія, висока талія... Це мені було незрозуміло. Купила черевики на підборах, пройшла по кімнаті та й зняла їх. Поставила в куток і думаю: "Я ніколи не навчуся в них ходити..."»

Марія Селівестрівна Божок,

медсестра

«Я хочу згадати... Я хочу сказати, що надзвичайно гарне почуття я винесла з війни. Ну, просто словами не перекажеш, із яким захватом і захопленням ставилися до нас чоловіки. Я з ними жила в одній землянці, спала на одній підлозі, ходила на ті самі завдання, що й вони, і, коли я замерзала так, що чула, як селезінка, замерзає, як язик у роті замерзає, що ще трохи — і зомлію, просила: "Мишко, розстебни шубу, погрій". Він погріє: "Ну, як, легше?" — "Легше".

Я такого більше не зустрічала ніколи. Але про щось особисте не можна було думати, коли Батьківщина в небезпеці.

— Але була любов?

— Так, була любов. Я її зустрічала... Але вибачте, може, це й не так, і це не дуже природно, але я в душі засуджувала цих людей. Я вважала, що не час кохатися. Навкруги — зло. Ненависть. Мені здається, що так багато хто гадав...

— А якою ви були до війни?

— Я співати любила. Сміятися любила. Хотіла стати льотчицею. Які там думки про любов! Я не вважала її чимось головним у житті. Головне — Батьківщина. Тепер я розумію, що ми були наївними...»

Олена Вікторівна Кленовська,

партизанка

«У госпіталі... Вони всі були щасливі. Вони були щасливі бо залишилися живими. Лейтенант двадцятирічний хвилювався, у нього однієї ноги не було. Але тоді здавалося серед спільного горя, що це щастя — він живий, у нього, он лише однієї ноги немає. Головне — живий. І любов у нього буде, і дружина в нього буде, і все буде. Це тепер залишитися без однієї ноги — жах, а тоді вони всі стрибали на одній нозі, курили, сміялися. Вони герої і взагалі! Ви що?!

— Ви там закохувалися?

— Звісно, ми ж такі юні. Щойно нові поранені надходили, ми неодмінно в кого-небудь закохувалися. Подружка моя закохалася в одного старшого лейтенанта, він був весь поранений. Вона мені показала — ось він. Але і я, звісно, вирішила теж у нього закохатися. Коли його відвозили, він попросив у мене картку. А в мене була одна картка, десь на станції ми сфотографувалися. Я взяла ту картку, щоб йому віддати, але потім думаю: а раптом це не любов, а я йому картку подарую? І ось його вже забирають, я руку йому