Володимир Володимирович Рафєєнко - Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко

танок маленьких лебедів Петра Ілліча Чайковського, під передзвони храмів і удари ракет. Що вони не зупиняться на нашому Донецьку. О, як я втомився, жінко! Від минулого й майбутнього, від майбутнього й минулого! Українець, що українську вивчив тільки під п’ятдесят. Навіщо ти так зі мною вчинила, доле моя? О, ця втома, вона болить мені, як п’єса болить театру… (повертається в ліжко, лягає, затихає) Утомився. Пробач мені, радосте моя, я так утомився, так утомився… (схиляє свою голову на груди дружини).

Марія Цвіт: Так, любий, так (цілує чоловіка, допомагає йому вмоститися в льодяному ліжку поруч із собою). Ти просто втомився. Треба вимикати ліхтарики й спати. Ти відпочинеш. Ти зберешся. І завтра щось вигадаєш для нас. Ми зможемо перетнути цю прірву, ми сильні з тобою, ми хороші. І такі смачні пиріжки з фініками біля Яффських воріт. Правда?

Вася Цвіт: Так, люба, пиріжки біля Яффських воріт. Храм Воскресіння Христового. Голгофа. Темрява, що зійшла на землю, коли Спаситель пішов у Пекло (укривається, заплющує очі, глибоко зітхає).

Марія вимикає ліхтарики, умощується зручніше. Відчайдушно б’є артилерія. Будинок хитається, посуд у шафі дзеленчить.

Данило Андрійович (з’являється на екрані): Грими, грозо, по всіх світах, бий, горній громе навіжений, хай шлях і не благословенний – він наш цей нещадимий шлях.

Марія Цвіт (крізь сон): Амінь.

ЧАСТИНА 2

Сцена 1

Морозяний ранок. Вибухи й задимлення. Сосновий ліс, галявина, сонце, за останні тижні знову нападало багато снігу. На галявині десятків зо три людей зі смартфонами і телефонами в руках ловлять мобільну хвилю, спілкуються, але розмов майже не чутно. На фоновому екрані горить півтора-два десятка вікон-розмов. У них різноманітні персонажі: українські військові, дорослі й діти, жінки й чоловіки різного віку.

Праворуч на повалених бурею старих стовбурах дерев сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Елеонора (знервована жінка рідкісної краси): Артеме, алло! Алло, Артеме! Блядь, що за зв’язок! (підіймає айфон догори, намагається зловити хвилю). Скільки можна! Алло! О, нарешті!

На головному екрані з’являється Артем.

Артем: Знову тебе чую, люба. Як ти там?

Елеонора (кричить): Знущаєшся? Третій тиждень немає світла, інтернету, зв’язок тільки зранку й тільки в лісі! Вода з колодязя! Магазини не працюють.

Артем: У нас же там були якісь запаси…

Елеонора: Аптеки не працюють! Прокладок немає, Артеме. Розумієш, що я кажу?! Грьобаних прокладок нема де взяти! Вони мені вже й не потрібні, хоча ти й не розумієш, про що я, але сам факт, любий, сам факт! І кожної години стріляють! Постійно стріляють, б’ють і б’ють, і знову б’ють – і таке відчуття, що таки вб’ють! Коли ти мене звідси забереш?! Ти чоловік чи довбаний мудак, Артеме?!

Артем: Ти не розумієш, що я кажу? Проїхати до вас наразі абсолютно неможливо! Я тільки за останній тиждень тричі намагався! Тричі! І щоразу мене на наших блок-постах затримували! Там страшенні бої, там міни, там артилерія й танки. Не можна їхати, люба, немає як і куди. Треба чекати.

Елеонора (після паузи, з тихим відчаєм): Ми ж із тобою так старалися, щоб це сталося. Ось воно й сталося. Артеме, я – вагітна. Мені, ну правда, дуже страшно. Там десь у мені тепер живе маленький українець чи, може, українка. Навіть не знаю. Воно там маленьке, а я тут, на «Ближніх садах». Грьобана мама. Якого хєра сюди поперлася?! Що за ідіотка! Чому тебе не послухала! Але, знаєш, ми її все одно Ксюнею назвемо, як мою маму, добре? А якщо хлопчик, хай буде Артемом, як ти. Тільки приїдь, хороший мій! Приїдь, блядь, будь ласка. Ти повинен забрати мене звідси! Прошу тебе, Артеме, я божеволію! Божеволію! Божеволію! Щодня відчуваю, як божеволію! Я сивію. Я пісяю по сто разів на ніч від циститу й страху. І я вагітна, кажу тобі. При тому всьому я вагітна!

Артем: Коли це з’ясувалося?

Елеонора: Позавчора зробила тест. Ти ж знаєш, у мене завжди зі собою був.

Артем: Я приїду за тобою! Обов’язково приїду! Треба тільки почекати. Кажуть, що і на Бучу, і на Бородянку вже готуються евакуаційні коридори. Якщо до них можна буде дістатися, значить, і до вас допомога дійде…

Елеонора: Артеме, не кажи хєрні. Не кажи, блядь! Ми тут нікому не потрібні. Бородянка, Буча, вони хоча б на мапі існують. Розумієш? Це справжні міста, а ми що таке? Суцільна нісенітниця, а не поселення. Сюди ніхто не поїде. Нас немає ні для влади, ні для волонтерів. Нас немає ні для кого. Ми не повинні були тут опинитися. Ми повинні були жити в різних інших місцях. Розумієш, про що я?

Артем: Ти добре знаєш, я повинен був вирішити свої бізнес-проблеми.

Елеонора: Знаю. Ти завжди вирішував якісь проблеми. А я всі ці сім років не здатна була завагітніти й після кожних місячних завжди пила два-три дні. У нас були квитки в Берлін на п’ятнадцяте лютого. Ти сказав, що не можеш, бо проблеми, що Берлін і Відень відкладаються до осені. А я так мріяла Брейгеля подивитися у Відні. І Браму Іштар у Берліні. Ти вирішував справи, а я образилася й організувала дівчачу вечірку. Двадцять четвертого лютого прокинулась у двоповерховому будинку сама. Сигаретку закурила й вийшла на вулицю. Знаєш, було так тепло, так по-весняному. Іду й бачу – Богородиця на небі дивиться на мене й плаче.

Артем: Яка ще Богородиця?!

Елеонора (сідає на стовбур сосни поряд із Данилом Андрійовичем): Вибачте, я біля вас присяду.

Данило Андрійович: Та нічого, сідай.

Елеонора: Зараз я тобі все поясню, Артеме.Розумієш, коли жінка не може завагітніти роками, особливо в нашому грьобаному патріархальному суспільстві, вона відчуває себе парією.

Артем: Ким відчуває?

Коля Хромий: Так, ми раби, немає, гірших в світі! Фелахи, парії щасливіші від нас, бо в них і розум, і думки сповиті, а в нас вогонь титана ще не згас.

Елеонора (Колі): Дякую. (у слухавку Артему) Паріями, мій дорогий, називають осіб низької касти, таке собі сміття, про яке ні казати, ні дбати порядна людина не стане.

Артем: Ти перебільшуєш, як завжди.

Елеонора: Так, блядь, я перебільшую. А твоя мама, що всі ці вісім років радила тобі кинути мене, за ясністю й точністю мислення суцільний Рене Декарт. Менше з тим, жінка, що не може завагітніти, така собі парія, вона багато різних шляхів проходить, перш