Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

навесні ріллею — а згодом, влітку, слід його кроків значать благодатні пшениці, що їх він сіяв. Цісарсько-королівський обер-комісар фон Тротта і Сиполє ще того ж тижня отримав листа — зі словами співчуття від його величності, в якому двічі згадано про досі «не забуті заслуги» небіжчика.
II

У цілій дивізії не було кращого військового оркестру над оркестр Н-ського піхотного полку в невеличкому повітовому містечку В. у Моравії. Його диригент належав ще до тих австрійських військових музикантів, які завдяки точній пам’яті й вічно живій потребі нових варіацій давніх мелодій були спроможні щомісяця компонувати новий марш. Усі марші були схожі між собою, мов солдати. Починалися вони здебільшого дріботінням барабанів, містили прискорений у ритмі маршу сигнал вояцької вечірньої зорі, лункі усміхи легких тарілок і закінчувалися могутнім громом великих литаврів — цією бадьорою й короткою грозою військової музики. Капельмейстера Нехвала вирізняла з-поміж його колег не так надзвичайно плідна витривалість у компонуванні, як те хвацьке й невтомне завзяття, з яким він диригував оркестром. Ліниву звичку інших капельмейстерів — віддавати диригування першим маршем фельдфебелеві музичного рою і лише за другим номером програми підносити диригентську паличку — Нехвал вважав явною ознакою занепаду цісарсько-королівської монархії. Тільки-но оркестр ставав, як належить, кружка і тендітні ніжки крихітних нотних пюпітрів позастромлювано в чорну землю між великим бруковим камінням майдану, капельмейстер уже стояв серед своїх музикантів, рішуче піднісши догори чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Усі плац-концерти — вони відбувалися під балконом пана окружного начальника — починалися з маршу Радецького. І хоч марш той був так добре знаний оркестрантам, що вони заграли б його серед ночі з заплющеними очима, без ніякого диригування, капельмейстер уважав за необхідне, аби вони кожну ноту вичитували з паперу. І, мовби виконуючи марш Радецького з своїми музикантами вперше в житті, він кожної неділі, з усією сумлінністю військовика й диригента, підіймав догори голову, паличку й погляд і спрямовував усе те водночас на, як йому здавалося, спраглі його велінь сегменти круга, в центрі якого він стояв. Суворо били барабани, солодко співали флейти, аж заходилися дзвінкі тарілки. На обличчях слухачів вигравав утішний, ясний усміх, і в ногах їхніх жвавіше грала кров. Стоячи на місці, вони ніби вже марширували. У молоденьких дівчат спирало дух у грудях і розтулялися губи. Чоловіки схиляли голови й думали про маневри. Старі жінки сиділи неподалік у парку, і їхні маленькі сиві голівки трусилися. А було літо.

Еге ж, було літо. Старі каштани навпроти будинку окружного начальника лише вранці й увечері гойдали своїми темно-зеленими й рясними крислатими кронами. Удень вони стояли непорушно, дихали на світ терпким духом і простеляли довгу прохолодну тінь аж до середини вулиці. Небо було незмінно синє. Без угаву виспівували над тихим містом невидимі жайворонки. Подеколи вибоїстою бруківкою з вокзалу до готелю проїздив фіакр із заїжджим гостем. Інколи вицокувала копитами по широкій вулиці запряжена в колясу пара коней, що везла свого хазяїна, землевласника пана фон Вінгерніґа на прогулянку, з півночі на південь, від його замку до його ж таки неозорих мисливських угідь.

Дрібненький, старий і жалюгідний жовтий дідок у великій жовтій ковдрі і з маленьким висхлим личком, пан фон Вінтерніґ сидів у своєму повозі. Наче вбога грудочка зими, їхав він крізь розбуяле літо. На пружних і безгучних високих ґумових колесах з тендітними брунатними лакованими спицями, що блискали на сонці, котився він просто з постелі до своїх заміських володінь. Великі темні ліси і ясно-зелені соснові бори вже чекали на нього. Мешканці міста віталися до нього. Він не відповідав на привітання. Непорушний, їхав він серед моря привітань. Чорний візничий стовпцем височів на передку, його циліндр майже черкався об крони каштанів, гнучкий батіжок погладжував спини гнідих, і зі стулених губів через певні проміжки часу злітало пронизливе прицмокування, гучніше за тупіт копит і схоже на мелодійний постріл із рушниці.

Такої пори починалися канікули. П’ятнадцятирічному синові окружного начальника Карлові Йозефу фон Тротті, учневі кавалерійського кадетського корпусу в моравській Білій Церкві, його рідне місто здавалося домівкою літа, так само, як і його власною. На Різдво й на Великдень його запрошували до дядька. Додому ж він приїздив лише на літні канікули. І щоразу його приїзд припадав на неділю. Так бажав його батько, пан окружний начальник, барон фон Тротта і Сиполє. Літні канікули, хай там якого дня вони розпочиналися в кадетському корпусі, удома неодмінно наставали в суботу. У неділю пан Тротта фон Сиполє не ходив на службу. Цілий ранок, з дев’ятої до дванадцятої, він мав для свого сина. Рівно за десять хвилин перед дев’ятою, через чверть години після вранішньої меси, хлопець у парадній уніформі стояв перед дверима батькової кімнати. За п’ять хвилин до дев’ятої сходами наниз спускався Жак у сірій лівреї й казав:

— Паничу, ваш панотець іде.

Карл Йозеф іще раз обсмикував на собі уніформу, поправляв портупею, брав у руки кашкета і, як веліли правила, прикладав його до боку. З’являвся батько, син клацав підборами, аж луна йшла по тихому старому будинку. Старий відчиняв двері й легким привітним помахом руки запрошував сина пройти вперед. Хлопець не рушав з місця, ніби не помічав запрошення. Тоді барон проходив у двері, Карл Йозеф рушав за ним і зупинявся на порозі.

— Розташовуйся, — казав по хвилині окружний начальник.

Аж тепер Карл Йозеф підходив до великого крісла, оббитого червоним плисом, і сідав навпроти батька, звівши коліна докупи й поклавши на них кашкета з опущеними в нього білими рукавичками.

Крізь вузькі щілини зелених жалюзі падали на темно-червоний килим тоненькі сонячні смужки. Дзижчала муха, починав бити настінний годинник. Коли він, лунко вибивши дев’ять ударів, замовкав, окружний начальник починав запитувати:

— Як там пан полковник Марек?

— Дякую, тату, йому ведеться добре!

— З геометрії в тебе так само слабенько?

— Дякую, тату, трохи краще!

— Книжки читав?

— Так, тату!

— А як з верховою їздою? Торік у тебе