Леонід Дмитрович Залата - Ущелина синіх туманів

Тоді вождь наказав привести Чужого і спитав його:

— Хто ти? Навіщо ти удавав, ніби не знаєш касозької мови?

Чужий сказав, що він прилетів з неба, мови й справді не знав, а за вчорашній день навчився.

Вождь розгнівався на таку відповідь, але він був мудрий вождь і не хотів, щоб хто-небудь міг закинути йому несправедливість.

— Ну що ж, коли ти справді прилетів, — глузливо сказав він, — то покажи мені, як ти літаєш.

Чужий почав говорити щось незрозуміле, показував на небо, на гори, і тоді вождь зробив воїнам знак. Виконати наказ вони не встигли, бо саме в цю хвилину в селищі зчинився переполох. Верещали діти, жінки, воїни кидали мечі й списи і щодуху втікали — ніхто ще ніколи не міг перемогти страшного звіра, який гігантськими стрибками мчав по вулиці і крутив на всі боки червоною пащекою. Це був плямистий когра3 — велетень, яких не бачив світ. Він жив неподалік у горах, і, коли виходив на полювання, все живе тремтіло, ховалося або тікало.

Жреця — як вітром здуло, він навіть упустив папірус. Вождь сполотнів, а мій пращур кинувся навперейми і метнув спис. Спис застряв у густій шерсті, страшні лапи потрощили його на друзки, пазури майнули над головою мого пращура. Він так розгубився, що навіть не втікав. І тоді вперед виступив Чужий, щось вигукнув, і в його руках спалахнула блискавка. Жахливий рев кинув людей у піт, але це вже був гук смерті — когра важкою брилою гепнувся на землю.

Довго ніхто не вірив у його смерть, аж поки Чужий не наступив на пащу ногою. Тоді вождь наказав сурмити в сурми і привселюдно оголосив, що Чужий — великий воїн і що він, вождь, віддає за нього свою дочку. Народ схвально загомонів, після пережитого страху всіх охопила радість, та й весілля обіцяло неабиякий бенкет.

Чужий вдячно схилив голову перед вождем і… відмовився. Зойк, наче осінній вітер, пролетів по натовпу. Це було неймовірно. Вождь, сам вождь пропонував свою доньку в нагороду якомусь нетязі-воїнові, а той відмовлявся. Такого ще не було.

Вождь розгнівався, він не міг знести образи. Якби не туша мертвого когра перед очима, він наказав би негайно відрубати голову зухвалому чужинцеві. Та вождь довів ще раз свою мудрість: розпорядився оббілувати тушу і відпустити людей по домівках.

Все це сталося так швидко, що нікому й у голову не стукнуло спитати Чужого, де він взяв блискавку і хто ж він насправді, коли вміє нею орудувати. Тільки вдома насмілився мій пращур. Чужий не зрозумів або ж удав, що не зрозумів запитання. Відмовився від їжі й сидів, схилившись над священним папірусом жерця. Він не знав, що над його головою вже збирається гроза. Вождь не прощав образи. Прийшли вночі воїни і зв’язали сонного Чужого міцними воловими жилами, його не вбили одразу, бо жрець напо/іг на урочистій страті. Тим-то чужинця приволокли до жертовника і кинули до ранку просто неба.

Всі спали, не спав тільки мій пращур. Йому було шкода Чужого, свого рятівника. І пращур зважився — потайки підповз до жертовника і перерізав волові жили.

Вождь страшенно лютував, коли вранці довідався про втечу. Він поклявся, що віддасть дочку, лише за того, хто знайде втікача живого або мертвого, а Чужого проголосив боягузом. Всі, звичайно, знали, що Чужий не боягуз — хіба боягуз переміг би плямистого когра? Але про юну доньку вождя мріяв не один молодий воїн, і з першим промінням сонця навздогін втікачеві вирушив загін сміливців.

Вони повернулися через багато днів, ці воїни, пошуки були марними, а те, що розказали вони, було схоже на казку.

Воїни дуже скоро наздогнали Чужого і довго переслідували, все далі заглиблюючись у гори. їм мало не вдалося схопити втікача, коли він, знесилений, лежав долілиць і пив воду з озерця, на березі якого росли велетенські сосни. Щось застерегло Чужого від небезпеки, бо він миттю схопився, і знов, як тоді у селищі, в його руках спалахнула блискавка. Із страшним гуркотом, наче стесані мечем циклопа, сосни повалилися на скелі, мало не подавивши воїнів. Чужий стрибнув з високого урвища і, мабуть, дуже забився, бо довго лежав нерухомо. Але ніхто вже не наважувався наблизитися до нього. Потім він все ж таки звівся й пішов похитуючись углиб ущелини, а воїни слідом за ним.

Ось тут і почалася казка. В ущелині воїни побачили гігантську чорну кулю, таку чорну, що її чорноту й порівняти було ні з чим. Чужий ходив біля неї, тримав у простягнутій руці блискавку, під ногами у нього горіло каміння. А потім куля поглинула Чужого і легко, як пір’їна, злетіла в небо. Перелякані воїни кинулися врозтіч.

Так Дангур закінчиз свою розповідь, а Святослав сказав:

— Ти розповів цікаву історію, я задоволений. Мені говорили, що ти кмітливий мисливець, а я бачу, що, крім того, ти ще й хоробрий воїн, раз не побоявся мені, Святославу, мовити правду в очі. А йду я з Хазарського моря на Тмутаракань до людей руських і не моя вина, що яси і касоги чинять мені перешкоди. Я хотів би тебе нагородити. Ти збираєшся зі мною воювати, тому я не дам тобі меча, але ось щит, хай він тобі вірно послужить.

І князь Святослав Ігоревич подарував Дангуру щит з свого плеча і наказав відпустити його з миром і почестями…”

— Ну, як? — спитав Сашко і знов ляснув долонею по фоліанту.

— Де ти оце доп’яв?

— Переклад? Розумієш, якийсь грек відкопав у монастирі купу стародавніх візантійських рукописів, і от маєш — серед них і пергамент старого Теренція. Зверни увагу — Теренцій назвав касогів. Це ж тут десь зовсім близько. Як ти гадаєш, хто був отой Чужий?

Я знизав плечима.

— Хіба мало на світі казок?

Сашко подивився на мене, як на хворого, з неприхованим співчуттям.

— Ну й сухар же