Тарас Барабаш - Богдан Хмельницький

походу, і наказав йому знищити вже готові човни та взагалі облишити цю справу. Козацька старшина, відповідальна за похід, зібралась на раду і вирішила погодитись на умови, щоб не накликати на себе гнів Потоцького. Лише Хмельницький вимагав продовжити підготовку до походу.

Тепер його запідозрили у бунтарстві. Знаючи великий авторитет сотника серед козаків, можна було припустити, що Хмель заручиться підтримкою великої їх кількості. Саме тоді Конєцпольський та Чаплинський вчинили першу спробу фізичної ліквідації Богдана. Наприкінці 1646 р., коли татари напали на Чигирин, під час бою один польський жовнір вдарив Хмельницького шаблею по шиї, однак Богдан мав на голові шолом із залізною сіткою, що затримала удар. Жовнір виправдовувався цинічно: «Я думав, що це татарин», хоч Хмельницький їхав серед війська поруч з чигиринським полковником.

Цей невдалий замах викликав гостру реакцію кума Богдана, чигиринського полковника Станіслава Кричевського, та інших козаків. Тоді Чаплинський змушений був відкласти до сприятливішого часу реалізацію свого задуму вбити Хмельницького і почав давати своїм слугам накази йому шкодити. Спочатку шляхтич Дольгерт під приводом «поволовщини» (один із численних різновидів податків) забрав улюбленого бойового коня Хмельницького. Зрозуміло, що то було образою шляхетської честі козацького сотника. Богданові з великими труднощами за 12,5 злотих (дуже велика сума на той час) вдалося викупити коня. Усіляко ображали й залякували дружину Богдана, його доньок та синів. За наказом Чаплинського одного сина Хмельницьких добряче побили. На думку деяких дослідників, від побоїв хлопчина помер.

Урешті-решт десь у березні—квітні 1647 р. Чаплинський організував напад на Суботів. Сам Хмельницький так описував це пограбування: «Пан Чаплинський, вподобавши собі хутір мій власний, батьківський, під Чигирином, на Суботові, не можучи інакше, випросив собі в небіжчика святої пам’яті пана краківського Станіслава Конєцпольського на згаданому хуторі слободу садити — де я мав на свій прожиток чотири ставки рибні й млини, ниви, сіножаті, на що мав і привілей його королівської милості; і там, прийшовши з людьми на ту слободу, мені… збіжжя, якого було сто кіп, що його від кількох літ збирано, цей голодний люд… снопами розніс, і що було засіяного збіжжя на нивах, все пропало, худобою, кіньми і вівцями витолочено; і так мене геть, силоміць, з усього вигнано, тільки мені, як в ім’я Боже, на чигиринському орендарі 150 золотих взяти наказано, а цей ґрунт вартий тисячу».

Саме так, щоб якомога дошкульніше вразити гідність переможеного ворога, підстароста вигнав з хутора сім’ю Хмельницького і розпорядився виплатити йому якихось 150 флоринів відшкодуванням збитку, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. Більше того, Чаплинський викрав красуню дружину Хмельницького Мотрону і змусив вийти за нього заміж та змінити при цьому своє віросповідання з православного на католицьке.

Розгніваний Богдан, як пишуть козацькі літописи, стиснув зуби і промовив: «Маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати». Перекази доносять до нас навіть згадки про те, що Хмельницький відповідно до норм шляхетської етики викликав свого кривдника на чесний поєдинок. Однак той і цього разу повівся підступно: влаштував засідку, до якої ледве не потрапив козацький старшина.

Облаштувавши родину в Чигирині, Богдан Хмельницький розпочав енергійну боротьбу за повернення Суботова й дружини. Він звернувся з листом до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького: «Не знати, звідки взявся сей порушник мого спокійного життя Чаплинський — литовський заволока, польський п’яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім’ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п’яниця Чаплинський».

Микола Потоцький звернувся з листом до останнього, умовляючи його дозволити сотникові «згідно з наданням його королівської милості… назавжди залишитися на своїй убогій батьківщині». Не дочекавшись від Конєц­польського позитивного вирішення питання, Хмельницький звернувся безпосередньо до короля, щоб оскаржити дії чигиринського старости і підстарости, повернути собі хутір, повідомити про переслідування козаків з боку магнатів, шляхти та урядовців. Проте місія до короля наприкінці травня — на початку червня 1647 p. завершилася тим, що Владислав IV обмежився особистим співчуттям і листом до того ж таки Конєцпольського, у якому було висловлене побажання стримувати свавілля польської шляхти проти козаків («бо вони добре служать вітчизні»), ні словом не згадавши про Богдана Хмельницького. Наприкінці аудієнції король нібито сказав Богданові: «Пан полковник Хмельницький — шляхтич, має шаблю при боці. Тож нехай боронить свою честь!» За іншою версією, Владислав IV подарував Богданові свою шаблю й сказав: «Ось тобі королівський знак; є у вас при боках шаблі... як час прийде, будьте на поганців і на моїх непослушників у всій моїй волі».

Повернувшись додому, Хмельницький ще раз спробував вплинути на Конєцпольського, проте успіху не досяг. Королівська влада й накази на місцях вже не мали ніякої сили, а шляхта встановлювала власні закони і порядки. Зять Чаплинського, Коморовський, узагалі погрожував вбити Богдана: «Як ми нічого не можемо вдіяти судом з цим Хмельницьким, то присягаю, що одного дня ви почуєте, що його вже нема, бо є в нас такі спритні люди, які, будь-де зустрівшись з ним, вб’ють його».

Незважаючи на опір шляхти, Владислав IV таємно продовжував готуватись до походу. Ймовірно, під час зустрічі з Хмельницьким у червні король натякнув Богданові на це. У серпні 1647 р. Владислав вислав до козаків свого вірного канцлера Єжи Оссолінського, прихильника війни з турками. Той мав завдання заохотити козаків до самостійного морського походу. Його очільником був призначений Хмельницький. Саме йому Владислав найбільше довіряв, саме його військовий хист визнавав і в світлі останніх подій міг бути впевнений, що Богдан знайде сили опиратися шляхті, якщо вона дізнається про похід. Якщо вірити пізнішим свідченням посла Грондського, Оссолінський під час своєї подорожі зустрівся з Богданом і від імені короля передав йому прапор і гетьманську булаву.

Підготовка до турецької війни викликала велике пожвавлення серед козацтва, відновила надії на збільшення числа реєстрового війська, вибори нової старшини, інші зміни в його становищі, яке з часу сеймової ординації 1638 р. було дуже важким.

Восени 1647 р. Хмельницький починає збирати козацькі ради начебто для організації війська для походу, а насправді до повстання проти польської шляхти. Терпець Богданові урвався. На цих радах він говорив: «Останнім часом козакам уже немає терпцю зносити нечувані знущання з боку польських урядовців, магнатів, шляхти, євреїв-орендарів; за свою вірну службу козаки одержують від ляхів лише палі, гаки, шибениці й муки». Хмельницький закликав «захищати спільну справу всього козацького народу», доводив необхідність узяти шаблі в руки заради збереження давніх завойованих привілеїв, бо «лише таким чином можна скинути ярмо польської шляхти». Навколо