Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

поспіхом — то тут, то там з-під дерну ще виднілися білі дошки. До землянки вела нерівна дорога, вся у вибоях і камінні. Із землянки долинав гавкіт.

Я підійшов до входу і поволі, обережно почав спускатися вниз. Кілька кам’яних східців. Рівне місце. На рівному — стіл і два стільці.

На столі тьмяно світився ліхтар “літуча миша”, лежала рахівниця і якась книжка.

Східці вели далі, в глибину. А звідти линув уривчастий собачий гавкіт.

— Егей, слухайте! — гукнув я в темряву.

— Хто там? — відповіли знизу. Собака загавкав ще лютіше.

— Тьху, мовчати, Кучерявий! — прикрикнув хтось на собаку.

Собака замовк.

— Чи є тут хто-небудь? Виходьте!

Спочатку мовчання, потім… потім знову окрик:

— Хто там?

І знову, наче у відповідь на ці два слова, шалений гавкіт. На рівне місце стрибнув собака. Стрибнув і став як укопаний; весь рудий, а спина чорна. Він дивився на мене зовсім не загрозливо і махав пухнастим хвостом.

Хтось, крекчучи й охкаючи, йшов східцями. З темної глибини піднімалася рука із засвіченим ліхтарем.

Переді мною з’явилась могутня жіноча постать у ватянці і великих гумових чоботях.

— Здрастуйте! — проказала жінка басом і додала: — Приїхали? За викликом?

— Приїхав, — відповів я розгублено.

— А де ваш транспорт?

— Який транспорт?

— Без транспорту не можна.

— Але я… я прийшов…

— В тім-то й річ, що багато хто ходить сюди.

— Багато хто? — перепитав я.

— Ви що, загадки прийшли загадувати, квіточки збирати, як інші, чи по овочі приїхали? Цибуля, морква, буряки. Якщо ви по овочі, то чому без машини, без тари для вантаження? Хто ж ви такий?

— Хто я?

— Саме так! З якої нагоди на базу заявилися?

Сторопівши, розгубившись під натиском запитань, я не знав, як усе пояснити сердитій жінці, і лише пробурмотів:

— А ви хто? Яка база?

— Як так — хто я? Я Ганна Іванівна Черникова, завідувачка Райхарчоторгу.

— Прощайте! — вигукнув я, повернувся й пішов.

Ступивши десяток-другий кроків, я оглянувся і з-за кущів побачив: за мною, тримаючи собаку на повідку, йшла Ганна Іванівна Черникова.

Я стрибнув через неширокий струмок. Клятий шнурок! Знов… знову розв’язався. В котрий раз! Я нахилився, потягнув за обидва кінці шнурка. Якась колючка (реп’ях, чи що!) зачепилася за розтріпаний кінець шнурка. Я заходився знімати її. В колючці заплутався дохлий павук.

Всю дорогу я думав про павуків, про лист Чарушина, — мабуть, тільки через це я й помітив павука і сховав його в сірникову коробку.

ДОХЛИЙ ПАВУК

— Барометр Діжонваля існує! Ось лист, а ось і “зіпсований” барометр! — вигукнув я, заходячи до кабінету директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича, і поклав на стіл листа Чарушина та сірникову коробку з дохлим павуком.

Професор стримано привітався зі мною, глянув на мене дещо спантеличено і, відрекомендувавши доцентові Серафимі Василівні Воронцовій, додав:

— Сподіваюсь, поривчастий хід ваших міркувань з приводу знайдених записок не буде утруднений присутністю нашого молодого спеціаліста. Муляри надто довго фарбують коридор і деякі кабінети, і Серафима Василівна розташувалась у мене із своїми мікроскопами.

З-під великих скелець окулярів на мене глянули голубі очі. Глянули, як мені здалося, вкрай насмішкувато.

А потім Серафима Василівна знову звернула свій погляд до мікроскопа, і її права рука швидко побігла по аркушу паперу, щось записуючи.

Степан Єгорович уважно прочитав листа Чарушина і розвів руками:

— Хай так! Хай барометр Діжонваля — павуки. Але що це міняє?

— Все! Все міняє! Якщо існує барометр Діжонваля, значить…

— …значить, — розсміявся Тарасевич, — існують і павуки!

— Значить, існує і мандрівник, який змушений передбачати погоду за поведінкою павуків.

— Гра уяви!

— Що? А записки? Я бачу в’ючну тварину на припоні, мандрівника, який уже склав усе у свій мішок і дописує щоденник…

— Ребусом називається загадка, яка полягає в тому, що частина слова або цілі слова передано з допомогою намальованих фігур, нот або інших знаків, звучання яких схоже із звучанням задуманих слів, — поволі мовила Воронцова, продовжуючи дивитись у мікроскоп.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

— Якийсь жартівник склав ребус, кросворд. В ньому замість простого слова “павук” проставив два слова: “барометр Діжонваля”, а поряд з Ератосфеном — “личинку бабки”… І от ви мучитеся, відгадуєте цей ребус.

“Ребус, кросворд”, — повторив я у думці і відчув, що ці веселі й прості слова, саме їхнє звучання не тільки знімають із записок всю загадковість, а й показують усе в смішному вигляді. Та це відчуття тривало лише мить. Ні! Де, хто. коли і навіщо буде складати такі кросворди?

І я сказав:

— Не заради кросвордів і ребусів я залишився в Ченську, забираю час у вас, Степане Єгоровичу, писав Чарушину. А сьогодні вранці навіть побував там, де студент Бєлянкін разом з квітами підібрав загадкові аркушики.

— З чим же ви повернулися з цієї експедиції?

— Експедиція не вдалася. Підібрав одного павука, та й то дохлого…

— Дохлий павук!.. — голосно засміялась, відхилившись від мікроскопа, доцент Воронцова. Вона сміялася дедалі голосніше: — Дохлий павук!.. Ой, не можу! До… до… до… хлий!.. Дайте подивитись!

Воронцова підбігла до павука, який лежав у сірниковій коробці. Вона зняла окуляри, протерла їх і знову почепила, вдивляючись у павука.

— Апофеоз пошуків, загадок, листів у Москву — дохлий павук!.. Як же ви, Степане Єгоровичу, — звернулася вона до професора Тарасевича, — не подумали, що все так просто і зрозуміло: якийсь дачник дурів, складав кросворд, а літератор з Москви намагається з кропиви робити діаманти!

— Дачник? Але дозвольте! — вигукнув я. — Там, де знайдено аркушики, ніяких дач немає!

— А вітер? — рвучко обернулась до мене Воронцова. — Вітер не гайнує часу на дурниці, як дехто. Налетів і поніс із підвіконня ці смішні записки.

— А знаєте, — сказав Степан Єгорович, — у цьому твердженні є сенс. А ми… ми явно перемудрували.

Що я міг відповісти? Як заперечити? Переді мною лежали тільки дохлий павук і вельми дивні записки.

— От ви й мовчите! — з усмішкою проказала Воронцова. — Нема що сказати! А перебаламутили весь інститут. Хіба не так?

— Перемудрував, визнаю, перемудрував…

Воронцова повернулася до мікроскопа і знову почала щось швидко записувати.

— Так, заблукали ми з вами, — стиха мовив Степан Єгорович. — А от молодий спеціаліст нас підправив.

— Що ж, час відкланятися, їхати звідси, — відповів я і почав прощатись.

— Знаєте що? — промовила раптом з лагідною усмішкою Воронцова. — Я вам на згадку етикетку на павука дам, визначу точно рід і вид. Але що це прилипло до його лапи?

Що було далі? Я стояв біля дверей, Степан Єгорович записував мою московську адресу, і раптом…

— Ой, що це? Ах, не може бути! — вигукнула Воронцова. — Швидше сюди!..