Микола Хвильовий - Санаторійна зона

комуністів, що і було зроблено. Під гарячу руку пильних слуг Москви потрапляють ті, хто зараховувався до проводирів «націоналістичного ухилу»: О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, О. Досвітній, М. Яловий.

Два червневих пленуми ЦК КП(б)У 1926 і 1927 років переконали Миколу Хвильового та його однодумців, що партія почала згортати процес культурного відродження передусім посиленням ідеологічного контролю за творчою діяльністю української інтелігенції.

А письменникові так бажалося творчої свободи, він так сподівався утвердити міф про всесильність художника-творця, йому так хотілося насолоджуватися життям, природою, полюванням: «…я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи – все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі сади («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я – мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку» (1, 123), – писав Микола Хвильовий у «Вступній новелі» до першого тому своїх творів. Та не так судилося, як гадалося. Цей унікальний в українській літературі «сюжетний любовний роман» так і не з’явився в третьому томі вибраного – цей роман-дискусія, роман ідей, роман-полеміка був задушений зразу ж після його «народження».

Розгорнута письменником на його сторінках дискусія про шляхи і можливості національного і культурного відродження була рішуче «згорнута» компартією, яка аж ніяк не могла змиритися з таким естетично переконливим вираженням абсурдності і жорстокості соціалістичного суспільства, створеного насильством і смертю. Головне – це зрушене із звичних основ соціальними катаклізмами суспільство, дисгармонійне, внутрішньо суперечливе, позбавлене перспективи, соціальної нації. Це однозначно висловив Микола Хвильовий в другій частині «Вальдшнепів», уривок з якої процитував Андрій Хвиля в своєму вульгарно-соціологічному критичному осуді: «Сонце поважно, важко й огняно сідало за обрій і одбивалось у вечірніх водах тендітного Тайтарського озерця. Озеро самітно стояло серед степу, і здавалось воно таким сиротливим і безпорадним, як безпорадна сама розлука. Пахли якісь південні трави, і запах був, як і завжди, гострий та неспокійний. Здавалось, пахне якась фантастична країна, що в польоті своєму раптом зупинилась над безумною кручею й задумалась…»

Над безумною кручею моральної катастрофи із внутрішнім розпачем зупинився Микола Хвильовий і в 1930 році, коли разом із М. Яловим, М. Кулішем, Г. Епіком та іншими підписався під статтею «Плямуємо ганебну роботу зрадників», у якій українські інтелігенти затаврували «ганебну роботу академіко-бандитів» – підтримали сфабрикований процес СВУ (Спілки визволення України), і в трагічному 1933 році, коли Хвильовий як робсількор здійснив разом із Григорієм Епіком та Аркадієм Любченком поїздку по голодаючих селах Харківщини і написав фальшиві нариси «Бригадир шостої бригади» і «Про любов».

Ця остання спроба виправдання, каяття і демонстрації лояльності комуністичному режимові виявилась останнім кроком талановитого митця на шляху до безумної кручі – до фатального переживання останньої миті «радості бунту проти логіки».

Микола Жулинський

Повісті й оповідання

Кіт у чоботях[16]

І

Отже, про глухе слово: Гапка. Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.

А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.

…А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.

Гаптований – запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах – трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.

Гапка – це глухо. Ми її: товариш Жучок.

І личить.

…От вона.

Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осені.

«Кіт у чоботях» – це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

– Відкіля вони вийшли – товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товариші Жучки, «кіт у чоботях».

…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли – це Жовтнева тайна.

…Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».

Відкіля прийшов, туди й зник.

…Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.

«Кіт у чоботях» – це муралі революції.

І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум.

?

Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже хочу, але —

– Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —

– Гімн.

Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?

Хіба я створю гімн?

…………………………………………………………………………

От її одіж:

– Блуза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи.

Блуза колір хакі, без ґудзиків, колір хакі – це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти – де колір хакі.

Вся революція без ґудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…

– На весь світ !

– Спідничка теж хакі, а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж хакі. Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.

Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором хакі, тому й сорочка була зелена – тіні з бур’янів упали на сорочку.

От.

Капелюшок… а на нім п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.

І нарешті —

– чоботи.

Ну, тут ясно:

подивіться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про її зовнішність, а потім —

– про неї…

…Зовнішність.

Русява? Чорнява?

Ясно – жучок.

А втім, це не важно…

…Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.

Але треба й про очі.

Очі —

– теж жучок.

Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде