Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Василь зітхнув і глянув на діда. Старий Котик сидів, довбаючи трісочкою в зубах. Тоді Василь відважився і сказав:

— Слухайте, батьку, ми оце довго радилися і вирішили стати льотчиками. У вихідний поїдемо до авіашколи і подамо заяви. Там саме зараз прийом.

Дід поставився до такої заяви цілком байдуже. Він витяг з зубів трісочку, викинув її, провів пальцем під вусами і тоді глянув на Василя.

— Поки я живий, — спокійно сказав він, — будете ви теслярами і нічим іншим. Наш рід з діда-прадіда теслярський. А час у нас такий, що на всякій роботі слави можна зажити. От вам моє слово — і думати киньте про оті штучки.

Дід глянув угору, де в цей час, описуючи мертві петлі, кружляло два літаки.

— Від хорошого життя не полетиш, — уже зовсім байдуже додав він і знову відломив трісочку.

— Та послухайте ж, батьку…

Не слухаючи слів Миколи, дід встав з трісок і пішов до дверей, де саме в цей час з'явилася висока постать виконроба Полоза.

Василь спересердя сплюнув.

— Я ж казав — не треба питатися, — запально вихопилося у Миколи.

— Ти казав, — глузливо протягнув Петро, — все одно, колись же треба було спитати.

— Що ж робити, хлопці? — запитав Василь.

Брати посмутніли і опустили очі. Вони звикли в усьому слухатися батька.

— Спробуємо ще раз, — хитро хитнув головою Василь. — Це добре, що ми йому сказали. Він тепер про це подумає. А там перекипить та й дозволить.

В цю мить дзвінкі удари в рейку знову пролунали над тепляком. Перерва скінчилася. Котики підвелися. Знову починалася робота.

Через день Полоз доповів Соколовій, що тепляк закінчено в точно визначений строк. Перші муляри і бетонники зайшли в тепляк, ясно освітлений електрикою. Розпочалися бетонні і цегляні роботи.

Першу і найпростішу частину плану виконроба Полоза було виконано.

Карпо Іванович Гучко за останні дні відчував незвичайний приплив сил і енергії. Трапилося це після того вечора, коли, забираючи креслення, він галантно поцілував ручку товаришки Берг.

З того вечора, певніше ночі, Карпо Іванович відчув себе знову молодим і здатним на вчинки, більш властиві людям молодшого віку.

Берг сама завжди посміхалася, спостерігаючи залицяння Карпа Івановича, але ніколи не відмовлялася від пропозиції піти в ресторан чи навіть поїхати до міста в театр. Проте всякі розмови про самотність душі вона припиняла безжально і не вагаючись.

Трохи здивований Гучко вже став подумувати, чи немає тут бува суперника. Але видимих суперників не було, і Карпо Іванович довго ламав собі толову над причинами дивної поведінки Берг, хоч видумати нічого не міг.

Одного вечора Карпо Іванович запросив Берг на вечірку до знайомого інженера. Берг охоче погодилася. Карпо Іванович мав зайти за нею, щоб потім уже разом іти до товариша.

Точно о сьомій годині Гучко зайшов за Любов'ю Вікторівною. Вона чекала його вже одягнена. Вийшли на вулицю, і Гучко запобігливо взяв свою супутницю під руку. Цокіт підборів Любові Вікторівни лунко розносився у морозному повітрі. Сміх її звучав для Гучка найприємнішою музикою. Того вечора вона була люб'язнішою, ніж завжди, і це навіть Гучка робило дотепним.

Вони проходили повз будинок № 1 саме тоді, коли Соколова і Полоз сідали у закриту чорну машину. Авто відразу ж рушило з місця, завернуло на головну магістраль шосе і помчало до міста.

— Розважатися поїхали начальники, — усміхнувся Гучко. — Значить, і нам, смертним, розваги дозволені.

Берг нічого не встигла відповісти на ці слова. Вона навіть не встигла як слід зрозуміти їх, бо високий чоловік у бушлаті спинився перед нею, пильно вдивляючись в обличчя.

— Коли не помиляюся, — чоловік зробив паузу, пригадуючи, — товаришка Берг?

Хвилину Берг стояла здивована. Карпо Іванович вже хотів прийти їй на допомогу.

— От не чекала зустріти вас тут, товаришу, — Берг виговорила ці слова дуже привітно, і в серці Гучка відразу ж ворухнулася ревність.

— Це справді дуже несподівана зустріч, — чоловік вимовив ці слова, приємно граючи красивим низьким голосом. — Давно ви тут?

— Місяця півтора. А ви?

— Приблизно стільки ж.

— І все на тій же роботі?

— На тій же, — відповів чоловік і по паузі додав: — Завідую складом на першій дільниці. А ви теж не змінили досі роботи?

— Ні, мені важко її змінити. Все проектую і розраховую.

— Дозволите зайти до вас, згадати знайомих, плітки порозказувати? — спитав чоловік.

— Так, безперечно, — швидко, ніби злякавшись, відповіла Берг. — Заходьте на роботу, бо додому незручно, я не одна живу. Я працюю в проектному бюро. Буду дуже рада вас бачити.

З цими словами вона простягла руку. Чоловік потис її і шанобливо вклонився.

— Даруйте мені цю затримку, — сказала Берг, наздоганяючи Гучка. — Я зустріла старого знайомого. Ми працювали разом в Сталінграді. Я не бачила його вже кілька років. Які все-таки дивні зустрічі трапляються на білому світі.

Гучко знову взяв Берг під руку, але настрій його було вже вкрай зіпсовано. Берг помітила. Двох-трьох усмішок і трохи ласкавіших, ніж звичайно, поглядів було цілком досить для виправлення настрою інженера Гучка, а перша ж чарка у веселому товаристві остаточно змила сліди думок про можливого суперника.

Машина мчала по