Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

а ввечері спускався в селище по воду й продукти. Пак Хартоно казав, що його мати готувала Маклаєві рис і запікала в попелі плоди хлібного дереза. Із сім'єю Тукіджо він одразу подружився, іноді засиджувався в їхній хатині до півночі, розповідав про те, де він бував і що бачив. Слухати його приходило багато індонезійців. Він з першого дня всім сподобався. Маклай мав здатність легко завойовувати довіру людей. Усі бачили, що він білий, але ніхто не відчував, що з ними говорить європеєць. По духу він був такий же, як ми, індонезійці.

Потім сарай завалився. Поки його не чіпали, він стояв, а коли Маклай заліз на покрівлю, щоб залатати в ній дірки, вся будівля впала. Тоді його запросив до себе на квартиру Мардані Тукіджо. Маклай жив в одній кімнаті з господарями. Більше кімнат у домі Тукіджо просто не було.

— А скільки він у них жив?

— Як каже пак Хартоно, два тижні. Далі ви знаєте, із селища індонезійців його забрали в палац генерал-губернатора. Гадаю, голландці так учинили не тільки тому, що раптом виявили, в яких умовах живе світова знаменитість, його поведінка виходила за межі расової політики. Вони доводили зверхність своєї раси, а він з темношкірими був на рівних. З погляду расистів, це, звичайно, було злочинно. Покарати Маклая вони не могли, тому знайшли інший шлях.

— Перша причина була також досить вагома. Якби в Європі довідалися, що знаменитий Миклухо-Маклай жива в Богорі у якійсь жалюгідній халупі, для генерал-губернатора Ост-Індії це була б ганьба.

— Може, й так… Важливо те, що Маклай лишився Маклаєм. Він був перший європеєць, який сказав індонезійцям, що вони не гірші за так звану «вищу расу». Я знайомий з його працями і знаю, що він довів це науково, аналізуючи численні факти. Інші індонезійці, хто не читав його праць, повірили йому серцем, бо самі так думали. Він сказав ті слова, які кожен таїв у душі, але не міг їх вимовити. Від Тукіджо слова ці пішли до Сутанто, від Сутанто — до Абдулу… Маклая чули сотні індонезійців.

Треба зрозуміти, що значить для людини, яка пережила расове уярмлення, усвідомити, що ти повноцінний, рівний серед рівних. Рівний хай суто біологічно. Расизм — це як нескінченна ніч, вічний холод презирства і вічне приниження. У людини багато болів, але найнестерпніший — це біль приниження. Запевняю вас, я не перебільшую, в мені з дитинства виховували раба. Можна все стерпіти, тільки не насильство над своєю людською гідністю. Маклай дав нам перший аргументований документ нашої расової повноцінності. Створити такий документ, особливо в той час, було подвигом. Тому в наших легендах Маклай і оспіваний як національний герой. — Замовкнувши на якусь мить, доктор Сурото, начебто дивуючись, знизав плечима — Певна річ, він росіянин, тут нічого не скажеш…

— Ви шкодуєте?

Він зніяковів.

— Ні, ні, ви мене не зрозуміли. Я тільки хотів сказати, що відняти Маклая у нашого народу було б жорстоко.

— А хіба хто збирається його віднімати?

— Я мав на увазі інше. — Доктор Сурото розгубився, як школяр. — Маклай, безумовно, належить усьому світові. Я кажу про деякі особливості, якими відзначається наше ставлення до нього. Якщо не заперечуєте, я можу розповісти ще одну історію.

— Будь ласка, розкажіть.

— Ви, напевне, десь читали або чули, що раніше Джакарта багато терпіла від епідемій жовтої пропасниці. Бували випадки, коли за день вмирали тисячі людей. Голландці з міста тікали сюди, в Богор. Для них тут були побудовані лікарні, поліклініки. Цей розкішний сад, дачі, басейни — все належало голландцям. Вхід індонезійцям заборонявся під страхом тілесного покарання. В Богорі епідемій не було, вони лютували тільки в Нижній Джакарті. Як позбутися їх, народ не знав. І ось тоді до народу прийшов Маклай. «Саджайте скрізь, — сказав він, — хінне дерево й пийте настій з його кори. Ось вам кілька дерев». Народ виконав Маклаєву пораду, і епідемій стало менше. — Доктор Сурото засміявся. — Так, це теж легенда, хінне дерево на Яву завезли значно раніше. Коли Маклай приїхав до Батавії, у Бандунзі вже працювала велика фабрика, яка випускала таблетки хініну. Я знаю, що хінних дерев Маклай не садив, але мені хочеться вірити легенді. І я не один такий. З десяти індонезійців легендам про Маклая вірять дев'ять…

З гілок дерева, під яким ми сиділи, на коліна мені падали червоні пелюстки — живе полум'я джунглів.

Слухаючи доктора Сурото, я думав про те, як химерно переплелися легенди й дійсність.

Насправді ж ні в якому сараї Маклай в Бюйтензорзі не жив. Він найняв там для себе невеликий, але затишний будиночок, де мав намір відпочити й опрацювати свої новогвінейські матеріали. Але прожив у ньому тільки вісім днів. Потім до нього прибув ад'ютант генерал-губернатора, який запропонував йому від імені свого патрона переселитися в палац.

Чим займався Маклай і хто він такий, генерал-губернатор Джемс Лаудон не знав, але багато чув про нього і тому хотів виявити йому свою гостинність. Річ у тому, що гучна слава прийшла до Маклая раніше, ніж можна було сподіватися. Причому слава не вченого, а людини, «воскресло!' з мертвих».

Коли він був ще на березі свого імені, хтось пустив чутку, начебто його з'їли папуаси. Це була сенсація, яку надрукувало багато газет Південно-Східної Азії, а потім і Європи. І ось тепер, коли він, як виявилося, був живий і цілісінький, йому не давали кроку ступити. Усі розпитували, чи справді його хотіли з'їсти, а коли так, то яким чином йому пощастило врятуватись. У Гонконзі, куди зайшов кліпер «Изумруд» з ним на борту, до нього прибув з візитом навіть китайський віце-король Кантона, що також було сенсацією. Будь-кого такий високопоставлений мандарин не став би відвідувати.

Якщо російський уряд спеціально послав на його пошуки корабель, то, виходить, він не тільки вчений-мандрів-ник, а й персона вищих кіл, не виявити уваги якій не можна. Так вирішив Лаудон і, щоб не осоромитися, віддав Маклаєві у своєму палаці цілі апартаменти, де він міг жити в цілковитому достатку, не витрачаючи на це ані шеляга, що було для нього дуже важливо.

Гостювання в губернатора затяглося на шість місяців.