Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

Очі Андрія блиснули лютою ненавистю.

— Оце зустріч! — зірвалося з уст юнака.

— Яка зустріч, ти про кого? — здивувався односелець Андрія, такий же молодий остробітник Костя.

— Та про майора! — процідив Андрій. — Це ж Стефан Яворницький, бандюга з нашої Тополівки, що був старостою. Невже не впізнаєш?

Костя уважно подивився на представника:

— Ти диви, справді він, чортяка! Офіцером, бач, став! — й тихенько шепнув: — Але про це, Андрію, ні слова, прикуси язика, ну його до біса, бо повірять не нам, а йому. Пан завжди зверху…

Та Андрій Клименко вже не слухав товариша. Він стільки натерпівся від цього старости-бандита…

— Ні, — рішуче покрутив юнак головою, — будь-що-будь, зараз же скажу; усе скажу, щоб знали, хто нас агітує…

Андрій Клименко вийшов наперед. Сотні невільників звернули погляди на юнака у засмальцьованій ватянці. А він стояв мовчки, дивився з-під лоба на тих представників. Ніколи не доводилося говорити перед таким зібранням людей, та ще на чужині.

— Ну, так що ти хотів сказати, парубче, говори, ми слухаємо, — донісся підбадьорюючий голос підполковника Клена.

Андрій наче прокинувся. Дихнувши, на повні груди, подолав хвилювання:

— Пробачте, панове, не вмію говорити так красно, як ви, хочу тільки запитати вас, дядьку Стефане, чи ви пізнаєте мене?

Стефан Явір здригнувся, відчувши страх. Він одразу пізнав Андрія Клименка. Ще б пак, це ж його сусіда. Сам же він, староста Стефан Яворницький, під дулом пістолета відправив його і багатьох інших до Німеччини. Удавано вдивляється в обличчя юнака й заперечливо крутить головою.

— А хто ж ти, звідкіля?

Глузлива усмішка скривила Андрійове обличчя.

— З Тополівки я, пане Яворницький, з тої Тополівки, де ви старостували, ваш сусіда — Андрій Клименко. Тепер пам’ятаєте? — Відверто глузував Клименко. — Це ж з вашої ласки, пане старосто, близько двадцяти топольчан опинилися тут, а хто відмовився, з тими ви інакше порахувалися… Тож вибачайте, з убивцями я служити не хочу!

З натовпу пролунали слова Миколи Кравчука:

— Так ось які ви є, оунівці! Базікаєте про неньку Україну, а самі…

Підполковник Клен просичав на Явора:

— Оце влипли, дідько б тебе забрав з твоїми односельцями! Сам же їздив сюди, списки перевіряв, а сусідів не помітив! Бач, як лютують?

Стефан Явір не на жарт злякався. Він похнюпив голову й сховався за спину спільника — гауптштурмфюрера СС Крона. Альфред Майвальд пильно стежив за розвитком подій.

— Ну, що ж, панове, будемо робити? Я, щиро кажучи, співчуваю вам, але не знаю, як зарадити вашій невдачі. Може, пане підполковнику, хочете ще щось сказати своїм землякам? — прихильно зауважив Майвальд.

— Ні, — роздратовано буркнув підполковник. — Хай їм лихо! До того ж і вояків з них, бачу, все одно не вийде…

Вересень тільки-но почався, а вже позолотив дерева. У минулому році Майвальд не помічав такого. Може, то бомбові вибухи прискорили позолоту? Бо скільки ж їх пролунало тут за це літечко! й дивно однак, що англійські льотчики, так щедро скидаючи на місто руїнницький вантаж, чомусь влучають тільки в жилі квартали. А на воєнні підприємства не впала ще жодна їхня бомба. Це ж, мабуть, не випадково?

Йдучи повільно, ніби прогулюючись по широкій алеї Бісмаркштрасе, Майвальд зважував все це подумки, розмірковував і не міг зрозуміти, в чому тут суть. Чому ні англійські, ні американські бомби не падають на воєнні об’єкти Енензбурга?

Він так замислився, що не зразу помітив Рудольфа Фішера, який наблизився. Вони не бачилися вже два дні. Фішерові конче потрібно порадитися з Майвальдом, обмінятися думками з приводу надто тривожних, щойно одержаних вістей.

Було вже надвечір. Вересневе сонце спускалося за місто.

— Ти ба, що робиться? Немов чорна буря, — зауважив Майвальд, уповільнивши кроки.

— Жах! — ствердив Фішер і, озирнувшись навколо, запитав: — Ти вже знаєш, яка біда стряслася?

— Ні. А що саме?

— Отто забрали в гестапо.

— Якого Отто? — не зрозумів Майвальд.

— Якого — твого господаря, Міллера.

Майвальд зупинився.

— Коли?

— Години три тому. Фрейліх бачив.

Йшли мовчки, приголомшені наглою звісткою.

— Тепер піде — потягнуть одного за одним, — стривожено сказав Майвальд.

— Чому ти так гадаєш?

— Почнуть катувати на допиті…

— Цього не бійся: Отто Міллер, хоч би навіть шибениця йому загрожувала, нічого не скаже, — запевнив Фішер.

— Він виконував завдання?

— Ні, за власною ініціативою конструював якусь пекельну машину.

Вони йшли до міста липовою алеєю, що тягнеться від заводу кілометрів на п’ять. Кожен думав про обставини, що склалися так невдало. Тривожило те, що не знали причини арешту Отто Міллера, і що з ним буде.

Рудольф Фішер впевнений, що гестапівці не дізнаються від Міллера жодного правдивого слова, а все ж острах бере і його. Сам факт арешту був серйозною загрозою для всієї організації антифашистського опору.

— Дуже сумну новину приніс ти, Рудольфе, — почав Майвальд.

— Знаю, друже, — похитав Фішер головою. — Що буде з Міллером, важко сказати. Вірю, що він нікого не потягне за собою. Міллер загартований. Будемо сподіватися, що якось, може, викрутиться. Є ще одна сумна звістка…

— Яка? Що ти тягнеш, Рудольфе?!

— Тельмана вбили, — тихо промовив Фішер.