Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Блум хвильку подумав, промугикав мотив, а тоді награв його одним пальцем на піаніно:

Усе наступне століття ця мелодія та її варіації будуть використовуватися в низці дешевих кінофільмів, здебільшого як супровід хвилеподібної появи кобри з кошика. На цю ж мелодію співається пісенька зі школярського фольклору: «Де французи всі ходять без трусів…»

Блум пошкодував, що не оформив авторські права на цю мелодію. А могли б бути мільйонні гонорари…

Із Занзібару надішли сумні новини: пігмеїв не буде. Лейтенант Шнуфельдт загинув за загадкових обставин.

У пресі друкувалися й усілякі поради, здебільшого їхнім джерелом був Нью-Йорк. Найбільш ущипливі писав такий собі Ворд Мак-Аллістер, журналіст на всі руки й головний лизоблюд дружини Вільяма Астора — світської імператриці Нью-Йорка. Вражений побаченим на День посвяти, сумішшю верхів і низів суспільства в таких масштабах і в такій неестетичній близькості, Мак-Аллістер у своїй колонці часопису «Нью-Йорк ворлд» зазначав: «Нашим світським людям потрібна не кількість, а якість. Гостинність до всього роду людського без винятку небажана».

Він закликав чиказьких хазяйок взяти уроки у французьких кухарів з метою підвищення кваліфікації. «Нині сучасне суспільство ніяк не може обійтися без французьких шеф-кухарів, — писав він. — Людина, звична до ніжного яловичого філе, паштету з черепахи, фуа-ґра, індички з трюфелями тощо не сяде за стіл, де стоятиме варена бараняча нога з ріпою». Річ у тому, що Мак-Аллістер не жартував.

І це ще не все. «Також я би нагадав вам, що в них не заведено робити вино занадто frappé[40]. Нехай пляшку буде поставлено у відерце, і подбайте, щоб шийка пляшки була вільна від льоду. Адже, з огляду на кількість вина в шийці пляшки, охолодиться передусім воно. Через двадцять п’ять хвилин після того, як ви поклали ваше вино в відерце — воно буде в чудовому стані для безпосередньої подачі на стіл. Під чудовим станом я маю на увазі те, що вино, налите з пляшки, міститиме маленькі частинки льоду. Це і є справжнє frappé».

На це «Chicago Journal» зреагував так: «Мер не буде занадто frappé своє вино. Він охолодить його якраз настільки, щоб гість міг здмухнути піну зі свого келиха без вульгарної демонстрації сили губ і легенів. Його бутерброди з шинкою, пончики та ірландська перепілка, котру в Бриджпорті величають свинячою ногою, стануть вершиною кулінарного мистецтва». В одній чиказькій газеті Мак-Аллістера назвали не дуже приємними, співзвучними з його прізвищем словами «A Mouse Colored Ass» (наприкінці ХІХ століття це перекладалося як «мишастий осел»).

Така дотепна відповідь повеселила Чикаго, принаймні більшість містян. Проте на певному рівні зауваження Мак-Аллістера кололи очі. Мак-Аллістер висловлювався особливо зверхньо, але всім було зрозуміло, що за ним стоїть істинно аристократичний дух Нью-Йорка. У чиказької еліти завжди був глибокий комплекс меншовартості. Діловими навичками та кмітливістю до чиказців дорівнятися не міг ніхто, але серед представників міської верхівки поширене було таємне переймання: місто у своєму потужному комерційному поступі не розвиває в людях їхні кращі риси. Виставка мала стати таким собі величезним білим прапором, яким Чикаго махатиме перед місіс Астор. Виставка з усіма цими розкішними класичними будівлями, повними витворів мистецтва, з чистою водою й електричним освітленням, із навіть більшою, ніж треба, кількістю поліції — то була совість Чикаго, і місто дуже хотіло, щоб вона з’явилися.

Бьорнем особливо яскраво втілював отой чиказький комплекс. Після того, як йому відмовили у вступі до Гарвардського та Єльського університетів, у «правильному» початку кар’єри, він став сором’язливим знавцем прекрасного. Він влаштовував концерти вдома й на роботі, належав до найкращих клубів, колекціонував найкращі вина, а тепер очолював найбільшу мирну кампанію за всю історію Америки. А проте у світській хроніці ніколи не писали про сукню його дружини, коли вони разом ходили до оперного театру, як розповідалося про вечірнє вбрання мадам Палмер, Пуллмен чи Армор. Ярмарок мав стати спокутою для Бьорнема та для Чикаго. «Іноземці уже визнають нашу матеріальну велич і те, що ми близькі до досконалості в нашому виробництві й торгівлі, — писав він. — А водночас заявляють, що ми не досягли таких висот у культурі. Думка та праця нашої організації від самого початку спрямовані на те, щоб зруйнувати таке усталене враження».

Також поради виходили цілими книжками. Аделаїда Голлінґворт вирішила на честь Всесвітньої виставки видати незадовго до цієї події понад сімсотсторінкову «Колумбійську кулінарну книгу». Хоча в цій книжці й були переконливі рецепти холодцю з кукурудзяним борошном, яловичих щік, печеної телячої голови, а також поради з приготування єнота, посума, бекаса, чайки й чорних дроздів (пиріг із дроздами) а також «як смажити білку чи готувати з неї рагу або фрикасе», то було значно більше, ніж просто кулінарна книга. Голлінґворт характеризувала її як загальний посібник для молодих господинь із мирного, оптимістичного й гігієнічного господарства. Жінка має задавати тон усьому дню. «Сніданковий стіл не повинен являти собою низку рецептів з лікування від поганих снів і пригніченості, він має стати тим місцем, де звучить перша радісна нота дня». Місцями поради Голлінґворт мали певні вікторіанські специфічні риси. У порадах із прання шовкової білизни було сказано: «Якщо предмет чорний, додайте трохи амонію замість кислоти у воду до полоскання».

Однією з постійних тогочасних негараздів був «неприємний запах від ніг», з огляду на поширену звичку мити ноги раз на тиждень. Щоб побороти цю проблему, Голлінґворт радила: «Візьміть одну частину соляної кислоти на десять частин води; натирайте розчином ноги щовечора перед відходом до сну». Щоб з рота не пахло цибулею, випийте міцної кави. Устриці — найкраща принада на щурів. Щоб вершки краще